Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

— Мені шалено запраглося додому, — мовив, коли відчув, що може говорити. Голос, правда, тремтів. — Знаєте, я, як хворий вовк, майнув на порятунок до лісу. Шукати цілющих трав… Думав, якщо й помру, то хоч у лісі. Вдома. Але, слава Богу, полегшало.

— Проте робили все, щоб померли інші, — встромив логічного цвяха у лірику Богдан, бо час його підганяв. — Романченко он скільки крові втратив…

— Це прикра помилка, — витер обличчя рукою. — Незадовго до поїздки на курси я затримав двох браконьєрів. Але вони відкупилися, а мені стали погрожувати. Будинок спалять, мене закопають у лісі, що й сліду не зостанеться… Двічі вже й стріляли в мене. Одного собаку отруїли. Тому коли побачив, як хтось вештається подвір’ям і заглядає під машину, вирішив, що це вони. Прийшли по мою душу. І тоді вже не втримався… У лісі ж як: або тебе, або ти. Хто прудкіший.

— А що то за лист, який ви передали через Дарину?

Ведмедеря опустив очі її почав кусати губу. Схоже, розмірковує: говорити чи ні. А може, щось вигадує? Проте відповідь знає тільки він. Ольга Довгань уже нічого не скаже. І навряд чи вона б дозволила тому посланню потрапити чоловікові на очі. Про що б у ньому не йшлося. Зайві підстави для ревнощів. Чоловіки тут невиправні. А раптом у листі написано таке… І Довгань убив дружину через нього?

— …мої вірші, — лісник мовив так несміливо, що нагадав семилітнього бешкетника, який після тривалих «допитів» нарешті зізнався, хто розбив сусідське вікно. — Спочатку, правда, довго вагався. — Голос поступово міцнів. — Усе не наважувався. Думав: божевільна ідея. Але потім таки вирішив: хай дізнається, що й досі кохаю. Відіслав — і ніби душа з нею поспілкувалася… Нічого вже не виправиш, звичайно, але… — Говорив майже, як звично. — Захотілося… Хай її очі пройдуться моїми стражданнями, що застигли в нехитрих словах… Хай відчує, як це — безнадійно кохати. Спрагло тягтися до мрії, знаючи, що не судилося… Розбавляти чорнило сльозами, цією кров’ю змученої душі… — Голос задрижав знову. — Відібрав найкращі, як на мене, й відіслав Дарині, попросивши, щоб передала Олі. Прямо робити цього не став, хоча знав її координати. Не хотів, щоб мала неприємності. Невідомо, що за один цей її банкір.

— І що ж вона? Відповіла?

— Ні… Може, не захотіла. А може — не змогла. Не встигла. Хоча… Це вже абсолютно неважливо. Головне, що одержала. Читала. Можливо, перечитувала. Адже всі вони — про неї. Кожне слово, кожна кома дихають нею. Нею і ще раз нею. І моїм коханням…

Ведмедеря почав замріяно декламувати:

— Я радий, що встиг. Хоча й подумати не міг, що промайне всього кілька місяців — і про Олю говоритиму в минулому часі… Спасибі Богу, що допоміг переступити через нерішучість…

— То хто ж міг її вбити?

— Я-не-зна-ю, — гаркнув Ведмедеря й подався вперед, наче хотів кинутися. Лисиця інстинктивно відхилився. — Якби знав, сам би його розірвав на шмаття, наче вовк. І жодної миті б не жалкував… Але, на превеликий жаль…

— А чому, коли я дзвонив, ви не брали трубку?

— Я взагалі нікому не відповідав. Коли дізнався про Ольжину смерть, життя закінчилося. Усе стало не важливим. Навіть гидким. Особливо люди. Вони живуть, ходять, сміються, кохають. А її нема… Відчув таку незатишність, таку самотність у тому вашому Києві, що покинув усе і втік. Сюди. У моє. Рідне… Тут трохи полегшало. Хоча не уявляю, як жити з думкою, що Оля…

Ведмедеря знову розплакався, сховавши обличчя за долонею. Він здригався, схлипував, шморгав, усіляко намагаючись стримувати неслухняне тіло, неподільно кероване емоціями. А вони не слухалися нікого.

Наблизився лейтенант.

— Нам час їхати.

Ведмедеря слухняно посунув і ледве втиснувся до салону.

Поряд з Лисицею зупинився підполковник.

— А ви герой, — посміхнувся. — Не поступилися… цьому справжньому ведмедеві. Ще й прізвище таке… Головне, що про нього ніхто поганого слова ніколи не сказав. Завжди хвалили. Сумлінний працівник. Постійно все в ажурі. Один з найкращих лісників. І тут таке…

— Дякую, що вчасно прибули.

— Мені з Києва подзвонили. Кажуть,