Читати книгу - "Марина — цариця московська"

— Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, — благали селяни. — Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.

З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.

Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?

І мусила обіцяти — нічого не вдієш.

— Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, — таки вжила це слово, хоч і не хотіла, — обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!

Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.

— Зворушити мало, — одказувала Марина. — Нещасним треба допомагати.

— Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? — не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.

Марина мовчала.

— Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми — ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.

— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?

— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.

Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.

Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.

— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!

Далі ніби все наладилося.

«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».

В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».

Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».

З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)

А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.

Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.

— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала