Читати книгу - "Сім стихій"

тим же мостом. * * *

Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро?

Над озером кружляє велика красива птиця-скопа. Тихо і ясно. Хмари сховалися за далекою сопкою. Птиця стрімко кидається вниз, зметнувши стовп бризок. І їй пощастило сьогодні: із здобиччю набирає вона висоту. Далі ніби завмирає у височині. І мокре пір’я її здиблюється, настовбурчується, і вмить птиця струшує з себе воду. На льоту. Під її темними крилами — райдуга. Ми обоє махаємо птиці рукою. Тільки Аїра не бачить мене.

Я починав осмислювати хід подій. Не випадково Ірина Стеклова цікавилася проектом. Найкрасномовніше за все мені розповів про це її щоденник. Стурбований її тривалим зникненням, я, не обмовившись нікому жодним словом, пробрався — так, таємно! — пробрався у її дім і прочитав його, з першої сторінки до останньої. Багато про що я здогадався, тепер прояснилося все інше. Ми поквиталися: колись на «Гондвані» Аїра викрала запис, подарований мені Янковим…

Те, що відбувалося у нас під боком і мало назву «Проект «Берег Сонця», було, по суті, першою спробою управляти випромінюванням зірок. Спробою багатообіцяючою. І не було кращого способу ознайомитися з проектом, ніж узяти в ньому безпосередню участь. Вона так і вчинила. Ще один крок — і принцип можна перенести на будь-яку іншу зірку, в іншому закутні всесвіту. Тоді, мабуть, неважко відвести згубні промені від далекої планети, повернути їй життя, історію, цивілізацію. Десь по сусідству, на іншій планеті, треба встановити концентратор, який збиратиме проміння, і рефлектор, який відводитиме його подалі, у всесвітнє безмежжя. Зірка одразу ж поблякне, світлові нитки протягнуться обіч від планети, обминуть її.

Саме це вона й збагнула і почала з нами працювати. Але хто повірив би Ірині Стекловій, якби вона раптом заявила, що це єдиний і найшвидший спосіб подати допомогу іншій планеті? Адже істина завжди перемагає у боротьбі поглядів. Зате в Аїри було набагато більше шансів одразу переконати у своїй слушності. Так я уявляв тепер усе, що відбувалося.

Аїра добре взнала нас. У неї для цього було багато часу. Вона працювала з нами поруч, краще й не придумаєш. Очевидно, відкинувши личину, вона залишила знання. У неї був щоденник, але я, хоч як би мені того хотілося, не зміг надрукувати його повністю: свідчення, інформація були всеосяжними. Її міркування про проект були цікаві і навіть мені дали багато чого нового.

У неї була касета із записом того, що сталось у фітотроні. Вона мала всі ключі для подальших контактів. Як вона поведеться сьогодні, завтра, післязавтра? Гадати безглуздо. Хіба міг я тоді, на «Гондвані», передбачити, що стане з нею і взагалі, чи зустріну я її коли-небудь? Думаю, що це так само не вдалося б нікому.

Проте натяк Енно щодо високого рівня розвитку цієї цивілізації, як з’ясувалося, справдився. Цей сьогоденний язичник, який повсякчас прагне звільнити людину від пут «технічного абсолюту» і повернути її бодай частково — у лоно природи, несподівано виявився провидцем. Недаремно ж навіть дикуни, яких він реконструював своєю уявою, часто-густо перевершували Колумбіє та Магелланів.

Коли повірити йому, то виходило, що у них, мовляв, і пам’ять трохи краща, і руки трохи спритніші, якщо не в усіх, то принаймні у тих з них, кому можна б надати титул «первісний інженер» або «первісний землепроходець».

…Усвідомлюю: жодні мої розмірковування не допоможуть до кінця пізнати Аїру та подібних до неї: надто вже не схожі вони на нас (не зовні, ясна річ). Вона, проте, не втрималася від спокуси, щоб того ж дня викупатися в озері… Поряд з нею вільна гладінь нагрітої сонцем води — колись-бо потрібна була вся пам’ять багатьох поколінь там, на її планеті, аби хоча б подумки відтворити такий же озерний ландшафт.

З іншого берега я дивився, як вона пливла, як лягла на спину, допливши до середини, і відпочивала на воді, і від її рук розходилися м’які хвилі. Чи є людина, здатна передати все це словами?.. Хоча б у майбутньому чи в минулому? Дивна думка… Колись-бо, не так уже й давно, легше було знайти людину, яка була б з природою на «ти». Років так сто — сто п’ятдесят тому… Їй лишалося б тільки вгадати Аїру, передбачити її візит до нас. Потім узяти перо… Чому б і ні? Тоді багато фантазували.

У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..

Стояла береза на березі юна, білотіла, Береза глянула в воду — і злякано затріпотіла. Бігти б їй, щоб коси од вітру гойдались. І не змогла, і заплакала, а чому — і сама не знала. Я підійшов до берези, що чиста така і біла, Й ножа безжально всадив в молоде її тіло. Спрагу соком втолив — кров’ю її живою. І упав, і заснув. Береза шуміла над головою. І снились мені утрати, і серце моє боліло, І віття твоє, березо, із співчуттям тріпотіло… З ножем у руках я прокинувсь — у злодія сон полохливий, Голубішим небо могло б бути, а воно — як на зливу. З БРОНЗОВОЇ ЕПОХИ