Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Томас застогнав: нехай Ньют знає, як Томасу зараз тяжко.

— Просто я не думаю, що Брами не зачинилися саме для цього.

— Зелений, про що ти? — роздратовано запитав Ньют, схрестивши руки на грудях.

Відтоді як Томас побачив напис на стіні Лабіринту — «Безпрецедентний експеримент: зона ураження мозку», він тільки про це й думав. І вирішив, що як хто й повірить йому, то тільки Ньют.

— Я вважаю, що над нами проводять якийсь експеримент, ставлять досліди абощо. І кожен експеримент має колись завершитися. Ми не можемо жити тут вічно — нехай хто нас сюди запроторив, у той чи інший спосіб він таки покладе всьому край.

У Томаса наче відлягло від серця, коли він це промовив.

Ньют потер очі.

— І це має переконати мене, що все гаразд і я мушу випустити дівку, і начхати, що після її появи ми опинилися на межі загибелі?

— Ти не зрозумів мене. Я хочу сказати, що вона взагалі не винна в тому, що ми тут опинилися. Вона всього лише пішак, і послали її до нас як останній інструмент або як підказку, щоб допомогти нам вибратися звідси… — Томас набрав у легені повітря і продовжив рішучіше: — Я вважаю, що саме тому й мене сюди заслали. І той факт, що Тереза стала пусковиком Завершення, зовсім не означає, що вона лиха.

Ньют подивився у бік Буцегарні.

— Знаєш, зараз я не хочу думати про цю дурню. Дівка зможе витерпіти там одну ніч. Тим паче, як почнеться щось, то в Буцегарні вона буде в більшій безпеці, ніж ми.

Томас кивнув, погоджуючись на компроміс.

— Гаразд. Якось протримаємося цю ніч, а завтра, коли прийде день, вирішимо, що з нею робити. Заодно і поміркуємо, чого від нас хочуть Творці.

Ньют пирхнув.

— Томмі, а що зміниться завтра? Ми ж два роки на місці тупцюємо.

Томаса не полишало відчуття, що всі останні події відігравали роль каталізатора і стали наслідком лише одного — наміру Творців пришвидшили закінчення експерименту.

— Тепер у нас немає вибору — ми зобов’язані розгадати загадку. Нас примушують це зробити. Більше не вийде жити як раніше, переймаючись лише тим, як цілим і неушкодженим повернутися в Глейд до зачинення Брами.

Вони стояли в центрі майдану, а навколо них метушилися глейдери, зайняті підготовкою до важкої ночі.

— Копай глибше… Не опинитися там, коли стіни почнуть переміщатися… — задумливо протягнув Ньют по хвилині роздумів.

— Точно, — сказав Томас. — Я саме про це й кажу. Можливо, нам вдасться якось заблокувати чи підірвати гріверову нору і виграти час, щоб ретельніше вивчити Лабіринт.

— Альбі не дозволить випустити дівчину, — сказав Ньют. — Хлопець не надто вам симпатизує. Та й узагалі, зараз не це головне. Тут хоч би просто до ранку дожити.

Томас кивнув.

— Ми зможемо відбитися.

— Ти-бо вже відбивався, Геркулесе? — кинув Ньют і, не усміхнувшись і не чекаючи на відповідь, пішов геть, на ходу наказуючи глейдерам завершувати роботу і йти в Домівку.

Томас залишився задоволений — розмова з Ньютом відбулася саме так, як він того хотів. Він вирішив поквапитися і, поки є можливість, поговорити з Терезою. Хлопець помчав до Буцегарні, на бігу помічаючи, що глейдери потягнулися до Домівки з оберемками всякої всячини в руках.

Томас зупинився біля маленької в'язниці й перевів подих.

— Терезо! — покликав він, зазираючи крізь заґратоване віконце до темної камери.

По той бік ґрат раптом з'явилося її обличчя, і Томас здригнувся.

Не зміг стриматися — скрикнув од несподіванки, — щоб опанувати себе, йому знадобилося кілька секунд.

— Ти просто як привид.

— Дуже мило, — відповіла дівчина. — Дякую.

Її сині очі світилися в темряві зовсім по-котячому.

— Будь ласка. Я тут подумав… — він замовк, намагаючись зосередитися.

— Приємно чути. А ось тому дурневі Альбі думати, мабуть, не дано, — уїдливо зауважила Тереза.

Томас погоджувався, але зараз він квапився викласти свої міркування.

— Звідси має бути вихід. Треба лише проявити трохи більше наполегливості й залишитися в Лабіринті довше. Те, що ти написала на руці і що сказала про код, — усе це щось означає, так?

«Має означати», — подумав він, несподівано відчуваючи дивну надію.

— Мені теж так здається. Та спершу, може, визволиш мене звідси? — Тереза вхопилася за пруття ґрат, і хлопець відчув несвідоме бажання взяти її за руки.

— Ну… Ньют сказав, що, можливо, тебе випустять завтра… — Томас був страшенно радий і такому. — Тож доведеться тобі тут заночувати. З іншого боку, можливо, це найбезпечніше місце в усьому Глейді.

— Дякую, що просив за мене. Напевно, дуже приємно буде спати на холодній долівці, — дівчина вказала великим пальцем собі за спину. — Правда, крізь таке віконце не зможуть протиснутися грівери, тож я маю радіти, правильно?

Згадка про гріверів здивувала Томаса, адже досі він і словом не обмовився про них.

— Слухай, Терезо. Ти впевнена, що геть усе забула?

Вона на мить замислилася.

— Дивно… Здається, я і справді дещо пам’ятаю. Якщо тільки, лежачи в комі, не чула те, про що розмовляли люди довкола мене.

— А взагалі, нині це не так і важливо. Перш ніж піти спати, я хотів побачитися з тобою.

Йти не хотілося, і Томас навіть пошкодував, що його не посадили в Буцегарню разом з дівчиною. Хлопець подумки розсміявся, уявивши Ньютову реакцію, коли б він попросив про таку послугу.

— Томе! — покликала його Тереза.

Томас збагнув, що безтямно витріщається в порожнечу.

— Вибач. Що?

Вона прибрала руки з ґрат. Тепер він бачив тільки її