Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

Дама, укриваючись від яскравого світла, хотіла заховатися в глибині екіпажа, та чоловік її витягнув на таке місце, де всі могли її побачити.

Чоловік все знову і знову повторював рядки з китайської поезії:

Я була готова дивитися на них усю ніч. Шкода, що нам було недалеко їхати!

Коли придворні дами їдуть у гості і, зібравшись великою компанією, починають з похвалою говорити про своїх хазяїв або ж обговорювати останні новини в палаці, чи останні події у світському житті, з якою зацікавленістю їх слухає хазяйка будинку.

Я б хотіла жити у великому красивому будинку. Моя родина, звісно, жила б зі мною, я б навіть поселила в себе у просторих кімнатах своїх подруг – придворних дам, з якими я могла б розмовляти. У вільний час ми збиралися б, аби обговорити якийсь вірш чи якусь подію.

Якщо одна із нас отримала б листа, ми всі разом прочитали б його і написали відповідь. А якщо даму відвідає коханий в ошатному вбранні і буде йти дощ, я люб’язно попрошу його залишитися.

Коли ж настане час проводжати мою подругу на службу в палац, я простежу, щоб усі її бажання були виконані.

Та я знаю, що все це лише мрії…

Люди, що заразилися позіханням.

Діти.

Люди нудні, у яких немає досвіду.

Брехуни. Вони здаються більш щиросердими, аніж ті, кому нічого приховувати. Подорож на човні.

День стояв тихий та ясний. Море було таке спокійне, ніби хтось узяв і натягнув полотно шовку, а тому нам нічого було боятися.

Зі мною в човні були ще дівчатка-служниці в сукнях з короткими рукавами, у коротких хакама, а також молоді слуги.

Вони вправно гребли веслами, співаючи одну пісню за одною. Диво! Як гарно! От якби хтось із світського кола міг побачити, як ми пливли по воді.

Але раптом налетіла буря, море почало гойдати і вирувати. Ми себе не пам’ятали від страху. Гребці з усіх сил працювали веслами, аби доправити нас до гавані, та хвилі все заливали нас. Хто повірить, що це бурхливе море хвилину тому було спокійне?

От чому до мореплавців не можна ставитися зневажливо. Здавалося, на їх маленьких човниках не відважишся поплисти навіть там, де зовсім неглибоко. Та вони відважно гребуть на своїх шкаралупках над самою безоднею, ось-ось море вже готове поглинути їх. Так вони, на додачу, навантажують човен так, що він і без того скоро потоне.

Та човнярі без страху навіть бігають по палубі.

Знатні люди зазвичай плавають у човні з укриттям. Приємно знаходитися в глибині його, та от якщо знаходишся біля самого борту, то голова йде обертом. Мотузки, що слугують для укріплення весел, здаються дуже тонкими. Раптом одна із них порветься? Тоді весляр буде скинутий у море.

Памятаю, одного разу я подорожувала в такому човні. Укриття в ньому було дуже гарно прикрашено: двері з двома стулками, шітомі піднімались. Наш човен був не так глибоко у воді, якщо порівнювати з іншими, коли, здається, от-от підеш під воду. Я сиділа в такому укритті, неначе в маленькому будиночку.

Та коли дивишся навколо і бачиш маленькі човники, розкидані по поверхні моря, наче зроблені з листя бамбуку, страх так і бере.

Коли ж ми, нарешті, повернулися до гавані, на всіх човнах запалили вогні, видовище по-справжньому неймовірно гарне.

На світанку я побачила, як у море відпливають дуже крихітні човники. Вони ніби розтанули вдалині. Це і справді було, як у пісні: «Залишився лише пінний слід».

Я вважаю, що знатним людям не треба мандрувати морем. Звісно, небезпека чекає і на суші, та все ж мандрівник відчуває землю під ногами.

Море завжди вселяє страх. Навіть не дивлячись на це, рибалки-ама пірнають аж на саме дно, щоб дістати мушлі. Це дуже важка справа! Що з ними буде, якщо мотузка, прив’язана до їхнього пояса, обірветься?… Якщо чоловіки займаються таким ремеслом, то ще нічого, але жінка має бути особливо сміливою. Чоловік сидить у човні і безпечно дивиться на мотузку, що плаває по воді. Він анітрохи не турбується про свою дружину.

Коли жінка хоче піднятися на поверхню, вона смикає за мотузку, і тоді чоловік споспішає витягнути її якомога скоріше. Задихаючись, вона тримається за краї човна. Навіть сторонні мимоволі співчувають їй.

Як же мені огидний чоловік, який опускає свою дружину на дно моря, а сам знаходиться в човні! Навіть дивитися на нього не хочеться.

В одного молодшого начальника Правої гвардії батько був низького звання. Молодий чоловік дуже соромився свого батька, заманив його на корабель, щоб нібито відвезти з провінції Ійо до столиці, та й утопив його в морі.

Люди казали про цей жахлививй вчинок: «Немає нічого більш мерзенного, аніж людське серце».

І от той же самий жахливий син заявив, що збирається влаштувати свято на честь дня поминання, свята Бон,[141] та починає старанно до нього готуватися.

Коли святійшому Домей розповіли про цей випадок, він склав вірша, на мою думку, прекрасного:

Мати його світлості пана Оно одного разу почула, що в храмі Фумонджі читали «Вісім повчань».

На другий день у палаці Оно зібралося багато людей. Гості розважалися музикою, складали китайські вірші.

Вона ж склала японську пісню. Проте я її записала так, як почула і запам’ятала.

Коли мати Арівара-но Наріхіра відправила йому листа: «Мабуть, не побачу більше тебе…», то навіть мені було дуже сумно. Що ж відчув сам Наріхіра, коли прочитав ці рядки?

Я переписувала у свій зошит вірш, який сподобався мені, і раптом почула, що його наспівує простий слуга. Як же мені тоді було прикро!

Коли служниця починає розхвалювати якусь знатну людину, мовляв: «Ох, який же він гарний, такий ввічливий!» – то він одразу мізерніє в моїх очах. І, навпаки, лише виграє, коли служниці починають його сварити. Так