Читати книгу - "Чорний ліс"

Його не послали на варту. Тут можна зрозуміти: вартові заходили далеко в ліс, пантруючи обидва боки села, до яких вели накатані ґрунтові дороги. Тутешні чоловіки знали ліси добре й могли орієнтуватися в них хоч удень, хоч уночі. Їхні шанси заблукати чи збитися з правильного шляху видавалися мінімальними, тоді як Коломієць лиш поволі набував не лише партизанського досвіду, а й практики лісової війни. Отже, користь від нього зараз у лісах – така сама, як від людини, що вчиться плавати, поряд із досвідченими плавцями. Заважатиме, тягнутиме на дно, покластися на такого у відкритій воді неможливо.

Нехай.

За останні тижні Максим пережив багато. Кардинально змінив погляд на більшість речей, які донедавна виглядали очевидними, зрозумілими й не придатними для дискусій. Тож готовий був приймати й освоювати нові для себе реалії безумовно.

Він примостився у дворі на лавці, прилаштувавши автомат між ніг, зіперся спиною на побілену вапном стіну й заплющив очі. Там, у штабі, приймуть усі потрібні рішення без нього. Хоча… Коломієць уже знав усе про ті рішення. Чекатимуть приходу підмоги, бо десь забарився відділ невідомого йому Остапа. Судячи з усього, їм треба пережити в селі лиш цю ніч та, можливо, наступний ранок.

Там уже діятиме, як скажуть…

…Потім не зміг собі сказати чітко, справді заснув, сидячи отак, чи просто викинув усі думки з голови, щоб відключитися й перевести подих. Несподіваний шум у дворі змусив стрепенутися. Розплющивши очі, Максим тут же стиснув автомат, пружно підвівся, готуючись до будь-яких несподіванок.

Теплі літні сутінки накрили село ще не повністю. І він упізнав жінку, яку, грубо штовхаючи в спину, вели поперед себе Карпо й Лавро – їх відрядили вартувати до західної околиці, туди, звідки можна було чекати повернення німецьких карателів. Полонена не опиралася, лиш уголос вимагала ламаною українською, аби її не хапали руками, бо піде сама.

Ванда Мостовська.

Без жакета, розтріпана, біла блуза вилізла зі спідниці.

Коломієць ступив кілька кроків назустріч, рухаючись навперейми.

Карпо, не реагуючи на жіночі протести, з новою силою штовхнув Ванду в спину.

Могла впасти лицем на землю – Максим нагодився вчасно, підхопив.

– Ти тут знову? Як?

Ванда теж упізнала його.

– Poczekaj! – вигукнула вона, різко розвернувшись до своїх конвоїрів. – Я хочу сказати йому! У мене є, що сказати! – і тут же, не чекаючи відповіді, знову заговорила до Максима: – Вони мене заб’ють! Тепер заб’ють! Скажи їм, скажи, я щось знаю! Скажу, як залишать живою!

– Що ти знаєш?

Коломієць міцно стиснув полонену за плечі, і його зовсім не цікавило, як і чому полячка опинилася тут і тепер. Останні дні та навіть тижні, які, здається, розтягнулися в один великий та нескінченний день, дали зрозуміти: на війні можливі найнеймовірніші збіги та зміни обстановки, яких або зовсім не очікуєш, або чекаєш найменше.

– Пусти, Східняче! – звелів Лавро. – Голову тобі ляшка морочить!

– Нє! – вигукнула Ванда. – Тобі повірять, хлопако, тебе послухають!

Коломієць видихнув.

– Ану, тихо! Раптом їй таки є, що сказати, хлопці?

– Нам би сказала давно! – не поступався Карпо, ступивши ближче й схопивши полонену за плече. – Хмара з нею вирішить!

– Та ви ж їй не вірите! Жодному слову!

– Чому ти віриш?

– Вона ще нічого не говорить! Вона впізнала мене і тепер продає мені своє життя! – Максим уголос мовив те, про що подумав. – Не розумієте хіба?

– Чому тобі?

– Тихо!

Усі разом обернулися на голос Хмари. Поранений командир стояв на ґанку, удивляючись у сутінки. За його спиною маячили Клен із Качуром.

Часу на роздуми та переговори в Максима не лишилося.

– Друже хорунжий, це та ляшка! Ванда!

Розрахунок вийшов точний.

Хмара, як і передбачав Коломієць, не почне просто зараз пояснювати присутнім, підлеглим йому воякам, хто така Ванда й чому він мусить про неї щось знати. Натомість, ступивши вперед, командир швидко запитав:

– Чого вона хоче?

– Жити. Має повідомлення. Торгується.

– Чому з тобою?

– Довіряє.

– Ясно, – тепер Хмара дивився на Ванду. – Говори. Житимеш.

Ванда легким рухом вивільнилася з рук Коломійця, зовсім жіночим, не доречним в таку мить жестом обсмикнула блузку. Ще й провела рукою по боках, згладжуючи зморшки.

– Партизани. Radzieckie. Загін… – вона клацнула пальцями, старанно вимовляючи: – Ман-є-вичш… Я була там. У них хтось убив командира. Чула, як збираються сюди, у це село.

Повстанці перезирнулися, потім усі погляди схрестилися на Хмарі.

– Чому саме сюди? – спитав він.

– Чула назву. Вона… вона мені знайома.

– І ти спішила сюди, аби попередити?

– Ні, – чесно відповіла Ванда. – Я… То довго… Збилася з дороги, блукала. Наскочила на ваших…

– Так, – Хмара забрав з лоба непокірне пасмо. – Коли збиралися?

– Не знаю. Може, уже виступили. Не вбивайте.

Хмара потер підборіддя.

– Побачимо. Ведіте її, хлопці, до німаків, туди, у стайню…

Коломієць рішуче виступив уперед.

– Е, ти що! Куди її до німців! Вона ж баба!

Схоже, Хмара щиро про це не думав. Ворог для нього не мав визначеної статі. Поки командир визначався, Максим знову спробував перехопити ініціативу:

– Хоч у погріб до Савчучки, удови! Та вже не випустить! І Гармаш поруч, стерегтиме!

Можливо, у Хмари була інакша думка.

Навіть напевне була.

Та в цю хвилину, знаючи про реальну небезпеку, він розумів – це важливіше, ніж доля полоненої полячки.

– Проведіте, хлопці, – кинув Карпові з Лавром. – Хай справді так, з нею потім. Нікуди не дінеться. Від совітів утекла, хоч ніби була з ними. Значить, сама сидітиме мишею. Потому з нею.

Тепер Ванда покорилася, без гармидеру дозволила вивести себе з двору.

Хмара глянув на Максима. Озирнувся на інших. Кинув через плече Коломійцеві:

– Тут будь, Східняче.

І першим повернувся до штабної хати.

У голові часом паморочилося.

Зачепило сильно. І хоч життю не загрожувала жодна з отриманих нині ран, Павло Бережний, хорунжий УПА на псевдо Хмара, зараз не відчував себе здатним до бою тією мірою, якою належить командирові. Заплющивши очі, він зібрав те, що лишилося, у невидимий кулак, розплющив їх, кинув погляд на чоловіків за столом навпроти, котрі чекали від нього рішень на розпоряджень.

– Кілько нас є? – запитав глухо.

– Разом із раненими – двадцять двоє, друже Хмаро.

– Ти, друже Клен, мене так само раненим рахуєш?

Той промовчав. Не сказав нічого й Качур, хоч хорунжий уже знав: головні втрати поніс його відділ, а не місцева самооборона, якою той керував.

– Я втримаю зброю, – промовив він. – Скільки ще таких?

– Кожного запитати треба, – ухилився Клен від прямої відповіді. – Та міркую так, що готові всі.

– Ми не втримаємо Гніздяни, друже Хмаро, – нарешті