Читати книгу - "Материками й океанами"

Дізнавшись про все це, Давидов особливо чітко уявив, наскільки важлива була доручена експедиції справа.

10 серпня вщерть завантажений корабель обійшов скелястий виступ мису Дежнєва. Криги не було. На судні зайнялись звичайними роботами. Трал «промацував дно». З великих глибин діставали рачків і водорості.

Перші два дні плавання в Льодовитому океані минули зовсім спокійно. Серед команди почались розмови, що, поки все спокійно, не завадило б поговорити про ту місцевість, куди йде корабель.

Начальник експедиції зібрав на палубі всіх вільних від вахти.

— Колись давно, — почав він, — наші землепрохідці почули розповідь про те, що десь на північ від материка Сибіру лежить велика і багата земля. Живе там нібито стародавнє плем'я онкілонів, яке раптово зникло з океанського узбережжя. Що тут правда, що казка, розібратися було нелегко. Сибір тоді знали погано, небилиць про нього ширилось багато. Але от років понад двісті тому землепроходець Іван Львов позначив у океані великий острів. Ломоносов назвав його островом Сумнівним і теж наніс на свою карту. А пізніше два чоловіки — чукча Дауркін і російський геодезист Андрєєв — почали запевняти, що в океані є не острів, а ціла земля і що починається вона десь проти гирла річки Колими, за Ведмежими островами, а тягнеться, можливо, до самої Америки. Андрєєв сам бачив здаля її береги, а Дауркін дізнався про неї із розповідей чукчів.

— Отож, — вів далі Давидов, — після цього невідому землю — її назвали «Землею Андрєєва» — почали посилено шукати. Шукали, шукали — і нічого не знайшли. Потім за це діло взявся російський морський офіцер Врангель. Разом з другом Пушкіна, мічманом Матюшкіним, він чотири рази пройшов по зимовому морському льоду вздовж океанського узбережжя, відходячи далеко од суходолу. І довів, що ніякої землі проти гирла Колими нема і що взагалі всім вигадкам про велику землю в океані вірити не можна.

Доповідач помітив здивування на обличчях слухачів.

— Як бо так? І ті не знайшли, і Врангель не знайшов — за що ж тоді його хвалити? Зараз розберемось. Авжеж, Врангель довів, що великої землі в океані, яка простягнулась мало не до Америки, нема. Але чукчі розказували йому, що в ясні літні дні з мису Якан можна побачити на півночі, за морем, вкриті снігом гори якогось острова. Не великої землі, а саме острова. Врангель вирушив на мис Якан — це набагато східніше гирла Колими — і довго дивився в підзорну трубу. Коли б погода була краща, то він побачив би дещо дуже цікаве. Але, як на лихо, тумани тижнями висіли над океаном… Повернувшись до Петербурга, Врангель почав просити грошей, щоб спорядити нову експедицію. Однак начальство відмовило. Врангель дуже жалкував, що йому не пощастило побувати на острові: що він існує — мандрівник більше не мав сумніву. На карті своєї подорожі Врангель позначив цей острів, написавши біля нього: «Гори видно з мису Якана в літній час».

— Значить, Врангель відкрив острів?

— В усякому разі, точно вказав, де цей острів міститься, — відповів доповідач. — Але минуло ще чимало років, перш ніж один з китобоїв наткнувся на землю саме там, де її позначив видатний російський моряк. Китобій назвав її островом Врангеля і пояснив, що назву він дає на честь того, хто перший повідомив світові вірогідні дані про острів. Після китобоя поблизу острова не раз з'являлись різні кораблі. Нарешті російська експедиція Північного Льодовитого океану на криголамах «Таймир» і «Вайгач» провела 1911 року зйомку острова і підняла російський прапор. Острів Врангеля здавна вважався російським володінням, і ні в кого з цього приводу не виникало ніяких сумнівів. Але незабаром сталися ось які події. Шхуна «Карлук»…

— Льоди-и по курсу-у-у!

Крик матроса, який сидів у бочці на щоглі і в бінокль оглядав обрій, змусив усіх повернути голови.

— Товариші, іншим разом, — сказав начальник експедиції. — Докажу при першій нагоді.

Спочатку вздовж бортів «Красного Октября» пливли окремі крижини. Потім їх стало більше. За сто метрів від корабля вони зливались уже в суцільне біле поле.

Густий дим повалив з труби канонерки. Корабель з розгону врізався в льоди, давив, топив, підіймав їх. Незабаром перед канонеркою з'явились торосисті, важкі крижини, які не один рік плавали в океані.

Давидов і капітан стояли на містку, не відводячи від очей біноклів. Лід, лід і лід… Розводь майже не видно. Звичайно, можна й далі вести штурм. Але чи мають вони право ризикувати запасами вугілля, які й так тануть з катастрофічною швидкістю?

— То як же? Лягати в дрейф? — капітан взявся за ручки машинного телеграфу.

— Що вдієш… — похмуро погодився Давидов.

Корабель завмер посеред зеленувато-білої маси. Разом із льодом вітер і підводні течії повільно потягли його спочатку на північ, потім на південь. Так тривало три дні. Настрій на судні підупав. Декому вже здавалось, що корабель тут і зазимує.

Начальник експедиції чекав, що подмуть вітри з другого боку і розрідять кригу. Але вітер не міняв напрямку і тільки з'єднував поля і брили.

Годині о четвертій ранку капітан і начальник експедиції зійшлись на містку. Капітан помітив, що Давидов уже встиг поголитися.

— Ваша думка?

— Чекати ніби більше нема чого, — знизав плечима капітан.

— Цілком з вами згоден. А якщо відійти назад і пошукати обходу?

— Єсть пошукати обходу! — повторив капітан.

Ледве розвернувшись, канонерка пробилась до виходу із пастки. Але дальший похід уздовж кромки не дав нічого втішного: у спаяній кризі не було ніякої лазівки. І що найгірше — лід повільно дрейфував на південь. Значить, з кожною годиною корабель віддалявся від мети.

Давидов зволікав з рішенням. Чекати якихось змін? Або, ризикуючи застряти на зимівлю, таранити важку кригу?

Він раптом уявив собі, що десь недалеко, можливо за десять миль, ось так само шукає проходу в кризі судно під чужим прапором, намагаючись будь-що прийти до