Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Від самого ранку подорожніх снадила страшенна спрага. В шкіряних міхах ще лишилося зо дві пригорщі кукурудзяного зерна, скількись коржиків печеного таро та шматок-другий в'яленого м'яса, але водяні бурдюки геть позсихались, аж пошкарубли.

Отже, вздрівши вербовий гай, негри з радощів заверещали:

— Бааа! Бааа! (Вода! Вода!)

Покидавши ноші сторч, вони зграєю голодних шакалів дременули до джерела. Домбо й собі почукикав за ними, але Павел сіпнув його за руку й сердито гримнув:

— Куди вас несе?!

— Бааа, гамба! — відповіло негреня, та зустрівшись із Павловим поглядом, знітилося й нахилило голову.

— Гукни носіям, хай вертають назад! — суворо наказав Павел. — Щоб ніхто й з місця не зрушив!

Домбо наздогнав тубільців і переказав їм Павлові слова. Хлопці зняли невдоволений лемент. Перший зробив крок назад Капоко. Решта вагалась. Очі їм немов поприростали до плакучих верб, де мав бути струмок. Дехто знову подався туди. Але Павел не жартував. Пронизливо свиснувши, він клацнув затвором, на сонці блиснуло металеве дуло рушниці. Носії наче у землю повростали, а тоді похнюпили голови й один по одному почвалали назад. Постававши за кілька кроків од своїх нош, вони спопеляли географа лютими очима.

Павел наказав посідати. Капоко негайно виконав його наказ. Інші сердито бурчали й супились.

— Сідайте всі на траву! — гримнув Балканов, суворо кивнувши на місце побіля клунків.

Домбо переклав його слова. Тубільці, які від спраги ледве дихали, шпурляли в бік географа блискавки. Павел вичікував, тримаючи карабін у руках. Він наполегливо дививсь на носіїв, пантруючи кожен їхній рух. Услід за Капоком ще один хлопець із татуйованим дрібненькими зірочками обличчям, плескатим носом та білим кільцем у лівому вусі повільно поплентавсь у холодок під олійну пальму й собі сів. За ним потяг ноги третій, потім четвертий, п'ятий…

Негри не зводили ворожих поглядів з білої людини, яка стояла, розчепіривши ноги, ії тримала наведену на них рушницю. Сувора, але спокійна, біла людина дивилась очима, повними непохитної рішучості.

Павел підійшов до гурту й теж сів. Негри навіть не приховували своєї ворожості. Дорога страшенно виснажила їх. Обличчя їм заливав піт, у грудях свистіло, м'ясисті губи порепались. Лише Капоко доброзичливо всміхався. Дехто відсувавсь од географа.

— Не сердьтеся, друзі, — м'яко проказав Павел. — Хто зараз нап'ється води — той умре!

З вуст в уста прошарудів тривожний розгублений шепіт.

— Хіба вода отруєна? — спитав Домбо.

— Вода не отруєна, але ми потомились, і кожен ковток тепер — небезпечніший за отруйну стрілу.

Негри обурилися, очі їм зайнялись люттю.

Чиясь сухорлява, трохи згорблена постать прудко метнулась назад. То був Нгвуно. Павел глянув на нього краєм ока й пополотнів. Негр стояв, грізно вишкіривши зуби. На туго напненій тятиві в нього тремтіла отруйна стріла. Павлова рука непомітно ковзнула назад, і проти сонця блимнуло пістолетне вічко. Лунко ляснув постріл. Негри від несподіванки попадали ниць.

— Гамба!.. — простогнав чийсь голос.

Нгвуно гепнув на траву, мов підтятий.

Домбо закам'янів. Минуло кілька гнітючих хвилин. Ніхто ані ворухнувся. Нарешті один по одному тубільці почали підводитись.

В очах їм позастигав смертельний жах. Кожен нахилявся вперед, торкався рукою землі, потім хапав спис і підіймав його проти сонця вгору. Павел спідлоба стежив за цим ритуалом. Щелепи йому взялись червоними плямами. На лобі пульсувала синя жилка.

Камбела притискав руку до серця. Тубільці знову посідали, мовчазні й налякані. Павел запалив цигарку, затягся й крізь хмару диму вздрів, що вони скоса позирають у бік Нгвуна.

Минуло ще хвилин зо дві. Павел підвівсь, підійшов до лежачого й нахилився над ним. Той тіпавсь усім тілом. Коли Павел поторсав його за руку, Нгвуно задер голову, блимнув на нього винуватими очима й зайшовся плачем.

— Нгвуно не вбито! — прошепотів Домбо.

— Він упав з переляку, — відповів Павел. — Але Нгвуно — лихий бана. Лихий!

Домбо хитнув головою й скривився.

— Треба було вбивай Нгвуно! — сердито вигукнув він. — Нгвуно хотів проштрикни гамбу! Гомба-гомба!

Павел не відповів. «Добре, хоч не вбив його! — подумав він собі. — А міг же спохвату й уліпити кулю в лоба! А так і кози ситі, й сіно ціле… Бідолаха! За ковток води втратив розум. Та спрага й не на таке штовхне…»

Нгвуно підвівся й сів. Він увесь іще сіпавсь, очі його благали пощади. Але Павел зумисне не дивився на нього. Він тримав у руці годинник і лічив хвилини. Носії перешіптувались, раз у раз зиркаючи лютими очима на Нгвуна.

За годину Павел сидів босоніж у холодку під плакучими вербами й чистив пістолет. Трохи нижче поміж очеретами тихо дзюрчав струмок. Домбо різав очерет на стріли. Під другою вербою хріп Камбела й долілиць порозлягались носії. Тільки Нгвуно сидів осторонь, обхопивши коліна руками, втупившись поперед себе підозріло примруженими очима.

На бистру воду потічка, в якій хизувалось попелясте небо, вже ніхто й не звертав уваги. Спрагу вгамовано.

Лишалося ще днів дев'ять подорожування, і всі географові думки витали там, у країні гаубау. Вчорашній дерев'яний бубон більше не обзивавсь. Ніде поблизу не було ані халупи, не здіймавсь у небо сизий димок. Долина була тиха та безлюдна.

Раптом Павел зачув лущання сухого хмизу. Хтось потурбував кущі. А вітру не було і в помині. Сріблясті коси верб звисали нерухомо, наче намальовані. Павел напружив зір. Над папороттю майнуло кілька барвистих пір'їн. Потім одна біля одної з'явилось три великі пташині голови. Павел затамував подих. «Птах із трьома головами? Що за чортовиння! — подумав він. — Чи я, бува, не сплю?» І все таки між мережаним листям зеленої папороті видно пташине пір'я ще й дзьоби. Зненацька над кущем з'явилась голова тубільця. Обличчя в нього було геть поцяцьковане рисочками та кружальцями.

Зробивши крок уперед, негр втупив у Балканова свої чорні примружені очі. «Розвідник»! — збагнув Павел. — Мабуть,