Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

були молекули з тією самою вагою, що в першому поколінні (середнє між вагою «важкоазотних» і «звичайних» молекул), а в другій групі вага молекул була менша (така, як вага «звичайних» молекул). Процентна частка важчих молекул зменшувалася вдвоє в кожному наступному поколінні, але не їхня вага. Це відкриття викликало загальний захват і було дуже важливим — це фундаментальне відкриття. І, дійшовши нарешті до свого кабінету, я зрозумів, де мені треба бути. Там, де люди з різних галузей науки діляться своїми відкриттями, і ці відкриття наповнюють тебе захватом. Саме цього мені хотілося.

Коли подзвонили з Корнела і сказали, що вони все облагодили і майже все готове, я сказав: «Вибачте, я знову передумав». Однак я вирішив більше не вагатися. Нічого, абсолютно нічого, уже не змусить мене передумати ще раз.

Коли ти молодий, то переживаєш за всяку всячину: а що скаже мама, якщо ти вибереш те-то. Переживаєш, зважуєш різні варіанти, а потім з’являється щось іще. Набагато легше просто вирішити і все. А решта не має значення — ніщо не може змусити тебе передумати. Я відкрив для себе цей принцип ще коли вчився в МТІ. Вибір десерту в ресторані був для мене мукою, тому я вирішив, що завжди вибиратиму шоколадне морозиво, і ніколи більше про це не переживав — цю проблему було розв’язано раз і назавжди. Хай там як, я вирішив назавжди віддатися Калтеху.

Одного разу мене переконували передумати на рахунок Калтеху. Невдовзі після того як помер Фермі, Чиказький університет став підшукувати когось на його місце. Приїхали двоє людей з Чикаго і попросили дозволу навідатися до мене додому — я не знав навіщо.

Вони почали переконувати, чому мені треба переїхати в Чикаго: я зможу робити те, я зможу робити се, там багато великих людей, у мене буде нагода займатися масою захопливих речей. Я не цікавився, скільки мені збираються платити, але вони натякали, що скажуть, якщо я спитаю. Нарешті вони спитали, чи хочу я знати розмір зарплати:

— О, ні! — кажу. — Я вже вирішив залишитися в Калтеху. Але моя дружина Мері Лу в сусідній кімнаті, і якщо вона почує, скільки мені збираються платити, то ми посваримося. Крім того, я вирішив більше не вирішувати: я залишаюся в Калтеху назавжди.

Десь через місяць я був на якомусь зібранні. До мене підійшла Леона Маршал31 і сказала:

— Цікаво, що ти не прийняв запрошення з Чикаго. Ми були дуже розчаровані і не розуміли, як ти міг відхилити таку неймовірну пропозицію.

— Дуже просто, — відповідаю, — я не дав їм сказати, у чому вона полягає.

Через тиждень я отримав від неї листа. Відкрив і прочитав перше речення: «Тобі пропонували зарплату …» — колосальна сума, у три-чотири рази більша за ту, що я заробляв. Я був вражений! Далі вона писала: «Я одразу кажу про зарплату, бо, може, ти передумаєш. Мені повідомили, що вакансія ще вільна, і ми дуже хочемо бачити на цьому місці тебе».

Я відписав їм так: «Прочитавши про розмір зарплати, я вирішив, що просто зобов’язаний відмовитися. Причина в тому, що з такою зарплатою я зможу зробити те, що завжди хотів — завести вродливу коханку, поселити її в апартаментах, купувати їй красиві речі… Із зарплатою, яку ви пропонуєте, я точно це зроблю, і знаю, чим це закінчиться. Я переживатиму через неї, думатиму, що вона робить, ми будемо сваритися, коли я приходжу додому, всяке таке. Усі ці клопоти створюватимуть дискомфорт, я не почуватимуся щасливим. Не зможу повністю віддаватися фізиці, житиму в суцільному хаосі. Те, що я завжди хотів зробити, принесе мені самі неприємності, тому я вирішив, що не можу прийняти вашої пропозиції».

Чи не могли б ви розв’язати рівняння Дірака?

У кінці року, проведеного в Бразилії, я отримав листа від професора Вілера: він писав, що планується міжнародна конференція фізиків-теоретиків у Японії, і питав, чи не хочу я поїхати. До війни в Японії працювало кілька відомих фізиків — Нобелівський лауреат професор Юкава, професори Томонага і Нісіна — але така конференція була ознакою повоєнного відродження Японії, і ми всі вважали, що треба поїхати й підтримати колег.

Вілер доклав до листа армійський розмовник і написав, що було б непогано, якби ми трохи вивчили японську мову. Я знайшов у Бразилії одну японку, яка допомагала мені з вимовою, практикувався в мистецтві володінням паличками для їжі, піднімаючи шматочки паперу, і багато читав про загадкову Японію. Я подумав, що буде цікаво поїхати в таку дивну й красиву країну, і старався з усіх сил.

У токійському аеропорту нас зустріли й відвезли в готель, спроектований Френком Лойдом Райтом. Там усе було влаштовано на європейський лад, навіть хлопчики-посильні нагадували «Джонні Філіп Моріса»32. Ми потрапили не в Японію; з тим самим успіхом ми могли поїхати кудись у Європу або в Америку. Навіть портьє «завис» у номері, відкриваючи і закриваючи портьєри в очікуванні чайових. Точно як в Америці.

Наші господарі про все потурбувалися. У перший вечір нас пригощали на даху готелю, їжу подавала офіціантка в японському вбранні, але меню було англійською. Я стількох зусиль доклав, щоб вивчити кілька фраз японською, тож у кінці вечері кажу їй:

— Когі-о моте кіте кудасай.

Вона поклонилася й пішла.

Мій друг Маршак здивовано питає:

— Що-що?

— Я говорю по-японськи, — кажу.

— Та ну тебе, Фейнман! Тобі одні жарти на умі.

— Про що ти? — питаю серйозним тоном.

— Окей, що ти їй сказав?

— Попросив принести нам каву.

Маршак не повірив.

— Давай парі, — каже. — Якщо вона принесе каву…

Офіціантка приносить каву, і Маршак парі програє.

Виявилося, що ніхто, крім мене, нічого по-японськи не вивчив, навіть Вілер, який усім велів вивчити щось по-японськи. Я більше не міг лишатися в цьому готелі. Я читав про готелі в японському стилі, зовсім не схожі на той, у якому поселили нас.

Наступного ранку кличу японця-організатора до себе в кімнату.

— Я хотів би зупинитися у справжньому японському готелі.

— Боюся, це неможливо, професоре Фейнман.

Я читав, що японці дуже ввічливі, але й дуже вперті: треба докласти зусиль, щоб вони зробили по-твоєму. Тож я вирішив бути не менш ввічливим і не менш