Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Зранку був сильний мороз, а цілий день стояло докучливе вологе зимно. Лежати треба було в одній і тій самій позиції, бо зараз за полем ішла дорога, що по ній їздили авта. Ми не зводили очей з дороги і лише коли на короткі проміжки часу автовий рух припинявся — ми потроху рухали затерплими і закоцюблими руками і ногами. Це був одни з найдовших днів, які я пережив. Хвилини видовжувались в години і час задубів разом з нами і стояв на одному місці. Здавалося ми ніколи не дочекаємось ночі. Та прийшов кінець і нашим мукам. Як тільки стемніло, ми зірвалися з землі і бігли без перерви кілька кілометрів.

Ми зупинилися аж перед великими мочарами вздовж річки. Дія дуже повільна річка, що широко розливається. Вона виглядає немов би вода щойно виступила з берегів й залила левади. Тут і там посеред води стирчать острівці, — на них ростуть дерева, місцями між мочарами досить глибокі плеса.

Ми довго думали, що нам робити. Потім поділилися на дві групи і пішли провірити терен. Незабаром я і Смерека побачили між мочарами стежку. Вона привела нас до старої вибоїстої і кам'янистої дороги, а та до старого дерев'яного мосту. При дорозі коло мосту стояла мала хатина. З хати крізь заслонене вікно пробивало слабе світло. З другого боку річки на міст вийшла якась постать. Копи вона зблизилася до хати, ми побачили, що це вояк з крісом на плечах.

— Хай то чорт візьме! І тут в такій дірі стоїть застава?

Ми завернули назад до наших. Вони не знайшли кращої дороги.

Між корчами ми підсунулись під самий міст. Вартовий ходив коло хати, а потім сів на східці і закурив люльку. Ніч досить темна і нам здається, що вартовий нас не побачить, хіба, що почує. Вилазимо на міст по одному і повзаємо. Дошки на мості жахливо скриплять. Тримаючи зброю напоготові ми не зводимо очей з вартового. А він сидить непорушно і курить люльку. Ось прийшла черга на кулеметника. Йому з кулеметом не так легко перейти міст котячою ходою. Набої в диску чиркають. Міст скрипить ще дужче, а вартовий сидить і пахкає люльку. Двоє останніх вже не повзли, вони бігли щосили, а скрипіт дошок було чути далеко-далеко. А вартовий сидів в одній і тій самі позиції.

Наступна ніч привела нас під австрійський кордон недалеко міста Нікольсбурґ. На окраїні якогось села ми постукали у двері хати, що стояла трохи осторонь від інших. Господар, побачивши нас, налякався і сказав сховатися в кущі опобіч хати. Потім сам заліз під них і почав розповідати.

Наше щастя, що ми постукали в двері його хати, а не наступної, бо там приміщення прикордонної поліції. Відколи наші відділи почали переходити кордон, в усіх селах появилося багато війська. Кордон звідси всього 300 метрів. Його патрулюють чеські відділи з псами. Деяких наших уже зловили, дехто навіть наклав головою, але більшість таки перейшла щасливо, як ось, наприклад, кілька стрільців зі сотні Бурлаки, які нещодавно були в його хаті.

Кордон ми перейшли без жадних пригод. Лише прикордонні стовпи, які залишилися поза нами, говорили нам, що ми вже в іншій країні.

Щойно у віддалі кільканадцять кілометрів від кордону ми зайшли до якогось присілка і там розпитали про терен і обставини. Господар нам розповів, що в них є "руссіше" військо, але кордону австріяки пильнують самі, і що його син є при "Гренцшуцах". Коли ми вечеряли, прийшов і його син в мундирі прикордонника. З розмови виявилося, що і батько і син знали більше про УПА, ніж ми сподівалися. Вони нас запевнили, що як ми будемо чесно поводитися між людьми, то можемо сміло числити на допомогу кожного австріяка, бо вони не люблять комунізму, тим більше "русів".

Австрійці взагалі ставилися до нас дуже привітно і дуже по-людськи. Їх поліція не йшла облавою на нас. Нам оповідали, що як хтось зголошував поліції, що появилися "банденґрупен"1, то вона питалась чи ми вчинили якісь злочини. Відповідь, звичайно, була заперечлива, — тоді поліція казала, що не має підстави шукати за нами.

Одного разу ми мали таку пригоду. В якомусь селі ми підійшли до хати і постукали у двері від подвір'я. Через вікно виглянула жінка. Ми просили її хліба. Жінка скоро відійшла, а на її місце появився чоловік в зеленому мундирі. Ми відскочили від вікна, а він спокійно сказав нам, щоб ми краще заходили до хат від дороги, бо тоді ми побачили б напис на хаті, що тут поліція, і побажавши нам доброго дня, зачинив вікно.

По німецьки кількох нас дещо говорили, а Вишня навіть цілком добре і ми давали собі раду між людьми.

По якомусь часі ми опинилися в Альпах. Тут знову почались суперечки з Райтером. Він ніяк не міг зрозуміти, що Альпи не Карпати і що тут краще іти стежками і дорогами, а не навпростець, раз вгору, раз вдолину. Одної ночі ми опинилися на дуже високій і стрімкій горі. Півночі і чимало зусиль нас коштувало вилізти на неї, щоб побачити, що це гострий шпиль. З такої скелі сходити не було б легко навіть вправним альпіністам. Триматись не було чого, невеликі корчики, що стирчали тут і там, виривалися з корінням; треба було намацувати ногами якісь заглиблення, або каменюки. Нарешті тим, що йшли позаду а між ними був і Райтер, не стало ґрунту під ногами і вони повисли в повітрі; ми насилу витягнули їх угору. Притулившись один до одного, ми просиділи до ранку. А коли розвиднілось, ми побачили, що сиділи на скелі, яка звисала над безоднею.

Помимо таких і інших нерозважних кроків, завдяки, мабуть, нашій щасливій долі, нас оминула смерть і ми без жадних пригод дійшли до Дунаю.

Ще на Словаччині деякі інтелігентні люди радили нам переходити Дунай якнайдальше від кордону. Австріяки були тої самої