Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 97
Перейти на сторінку:
ним, якоїсь ду­же важ­ної події, - ох, зовсім ні! Ду­маю про йо­го то­му, бо скуч­но, бо хо­чу жи­ти якимсь теп­лим жит­тям, ду­маю, як­би з помс­ти, що Мар­ко згордів і в ос­танній хвилі про­бив моє сер­це, як но­жем…

Коли ба­чи­мо­ся з Оря­ди­ном у те­атрі, на кон­цер­тах або інших публічних місцях, тоді за­чаюємо­ся на се­бе пос­по­лу. Зе­лект­ри­зо­вані, май­же пе­ре­ля­кані в хви­лині стрічі, відчу­ваємо май­же в тім самім менті пот­ре­бу зав­да­ти од­но дру­го­му біль. Я узб­ро­ю­юся у всю гордість, яку маю до роз­по­ря­ди­мості, що­би да­ти йо­му відчу­ти, що я лю­бові і співчут­тя не бла­гаю; він же хо­че мені до­ка­за­ти, що не ро­бить собі з ме­не нічо­го, що потішив­ся вже дав­но по моїй втраті.


Його невідмінний спокій ви­во­дить ме­не з рівно­ва­ги, а раз за­не­по­коєна, тра­чу зви­чай­ний настрій. Си­лу­юся не ду­ма­ти над ним і - ду­маю про йо­го май­же не­ус­тан­но.


«До чо­го у йо­го цей уда­ний, аж у за­ро­зумілість пе­ре­хо­дя­чий спокій? - пи­таю се­бе. - Чи він со­ро­миться лю­бові, як яко­го ли­ха? Чи він мов­чить з уп­ря­мості?» Ко­ли би між на­ми ма­ло прий­ти до яко­го поєднан­ня, то я не вчи­ни­ла би ніко­ли пер­шо­го кро­ку. Ко­лись ду­ма­ла я інак­ше, але те­пер пе­ре­ко­ну­юся в не­мож­ли­вості та­ко­го вчин­ку. В мені щось упер­те - арис­ток­ра­тич­не, що має наді мною не­ог­ра­ни­че­ну вдасть, і я ко­рю­ся тій власті. В цілості мої по­чут­тя до йо­го якісь дивні. В де­яких хви­ли­нах пе­ресвідче­на я, що мог­ла би й не зай­ма­ти­ся ним, ко­ли б пос­та­но­ви­ла собі те твер­до. Але з якої при­чи­ни пос­та­нов­ля­ти собі та­ке?


Одного ра­зу чу­ла я щось з йо­го при­ват­но­го жит­тя, що ки­да­ло ду­же по­га­не світло на йо­го совість і зви­чаї. Цього не надіяла­ся я ніко­ли від нього, і во­но да­ло мені на­го­ду заг­ля­ну­ти в йо­го ду­шу і спосіб ду­ман­ня. Тим всім гриз­ла­ся я аж до фізич­ної вто­ми, од­нак не мог­ла йо­го бра­ти в обо­ро­ну суп­ро­ти го­лосів, що йо­го га­ни­ли. З дру­гої сто­ро­ни, я тіши­ла­ся йо­го рос­том і відчу­ва­ла якесь вдо­во­лен­ня. Чи не бу­ла це по­час­ти і моя зас­лу­га, що він по­ки­нув свій план заг­ре­бу­ва­ти­ся десь на селі і жи­ти «лиш для се­бе»? А так ко­ли ста­не не­за­ви­си­мим, то повс­та­не (як го­во­рив мені ще пер­ший раз) про­ти то­го, що йо­му ви­дасться най­тяж­чим ли­хом на­шо­го на­ро­ду, і бу­де бо­ро­ни­ти прав йо­го. Прав­да, зовсім безінте­рес­но не пос­ту­па­ла я собі тоді. Я не мог­ла в ті ча­си ста­ти йо­го жінкою, але ко­ли б я пе­ре­мог­ла се­бе і да­ла сло­во? Так пос­ту­пає не од­на, особ­ли­во ті, що жи­вуть у за­ви­си­мих обс­та­ви­нах, але я не хотіла йти тією до­ро­гою, во­на ви­да­ла­ся мені не гідною ме­не і йо­го. А те­пер, ко­ли він справді йде вго­ру, во­ро­гує на ме­не, що я не хотіла йо­му по­да­ти ру­ки до бу­ден­но­го щас­тя. Чи щас­ли­ва я, мо­же? І що ж, ко­ли б ми бу­ли й поб­ра­ли­ся? Бу­ли би, пев­но, тяж­ко пра­цю­ва­ли, бу­ли би, пев­но, отупіли пот­ро­хи, збай­дужніли, - а так не­ма в моїм житті лиш жод­но­го «закінчен­ня» і «історії». Я й бо­юся яко­го там «закінчен­ня»; мені здається, що ко­ли б во­но нас­та­ло, за­чи­ни­лись би мені двері до всіх сфер ду­ман­ня на­завсігди; ні, у ме­не не при­хильна на­ту­ра до то­го.


Тоді, ко­ли я йо­го лю­би­ла цілим жа­ром пер­шої лю­бові, бу­ла би, мо­же, й по­ла­го­ди­ла якось свої відно­си­ни, а те­пер от що ви­рос­ло з не­по­ро­зуміння і фальши­вої чес­то­лю­би­вості! Ні, де вже раз лю­бов па­нує, не­ма місця для ду­мок; а де дум­ки бе­руть верх, блідне во­на не­чай­но і зав­ми­рає. Пер­ший раз ми не ду­ма­ли ба­га­то над своїми істо­та­ми. І я всміхну­ла­ся, зга­дав­ши ті ча­си. Ах, та лю­бов! Скільки то терпіло­ся, скільки про­ли­ло­ся гірких сліз, пе­ре­ду­ма­ло­ся мрій, а од­нак щас­тя і кра­си тих хви­лин не відчу­ва­ла я тоді, а те­пер відчу­ваю лиш ме­лан­холію вся­кої скіпче­ності…





XII



Оце, що я нині з кри­ва­вою роз­пу­кою пи­шу, прав­да. Не­ду­га пані Мар­ко змог­ла­ся так ду­же, що пе­ред­вид­жую вже яс­но її вбійчі наслідки. Для неї не­ма вже ви­хо­ду. Ход­жу мов от­руєна, мов той ту­ман, і див­лю­ся дов­ги­ми-дов­ги­ми хви­ли­на­ми без­душ­но впе­ред се­бе. А во­на бідна… ох, я не мо­жу на неї ди­ви­ти­ся! Бо­реться всіма си­ла­ми, що­би пе­ре­мог­ти сво­го во­ро­га, ос­та­ти­ся ще при житті; ще хоч так дов­го, щоб йо­го по­ба­чи­ти, бо­дай раз, поб­ла­гос­ло­ви­ти послідній раз! Він знає, що во­на хо­ра, і обіцяв, ко­ли б се йо­му вда­ло­ся, при­бу­ти на кілька днів.


Вона від чо­тирьох неділь не по­ки­дає пос­телі цілком, а стра­ви лед­ве до­ти­кається.


Я не роз­би­раю яс­но, що зі мною, і не ду­маю над своєю бу­дучністю. Знаю ли­ше те од­но, що тра­чу свою ос­тан­ню підпо­ру, зас­туп­ни­цю ма­тері моєї і що піді мною про­ва­люється грунт.


Мені су­ди­ло­ся ти­ня­ти­ся від стріхи до стріхи, пе­ре­жи­ва­ти різні упо­ко­рен­ня, ці гидкі чувст­ва, не гідні чо­ловіка, котрі не­на­виділа я з ди­тинст­ва, по­бо­рю­ва­ла всіма си­ла­ми на­дар­мо…


Це не­мов­би справд­жу­вав­ся який­сь проклін, що всі, кот­рих я люб­лю, опус­ка­ють ме­не.


Збудившися цієї ночі, ки­ну­ла­ся я до її пос­телі, а во­на виг­ля­да­ла так, як ті, що ви­би­ра­ються вже на там­тий світ. Ле­жа­ла мов мерт­ва, біла, лед­ве ди­ха­ла. Ме­не прой­няв хо­лод, і я ми­мо­волі по­ду­ма­ла: «Те­пер нас­ту­пи­ла ся хви­ли­на». Опісля, схи­лив­ши­ся над нею, до­торк­ну­ла­ся я ніжно її чо­ла. По не­довгім часі ство­ри­ла во­на очі і ди­ви­ла­ся хви­ли­ну май­же без­душ­но впе­ред се­бе.


- Ви спа­ли, пані Мар­ко? - пи­та­ла я з уда­ним су­по­коєм, хоч сер­це стис­ка­ло­ся в мені з нес­ка­зан­но­го жа­лю.


- Спала. Чо­му ти ме­не збу­ди­ла?


- Хотіла по­да­ти лікарст­во…


- Я ду­же ос­лаб­ла, На­тал­ко.


- Тепер ста­не вам лег­ше; візьміть ще сих краплів, то не бу­ду вас більше бу­ди­ти.


- Але чо­му я так ду­же ос­лаб­ла? - спи­та­ла і звер­ну­ла на ме­не свої ве­ликі за­павші очі.


- Недуга вто­ми­ла вас, до­ро­га пані, але вже завт­ра ста­не вам лег­ше.


- Ой, лег­ше! - про­шеп­та­ла лед­ве чут­но; а опісля по малій хви­лині взя­ла з тру­дом мою ру­ку і при­тис­ну­ла її до уст. - Ти доб­ра, - ска­за­ла і за­мовк­ла. Зда­ва­ло­ся, що якесь зво­ру­шен­ня ду­шить її…


- І мені жаль, що ніхто не знає, що ти та­ка… Ой си­ро­то ти моя, си­ро­то бідна!


Вона го­во­ри­ла з нап­ру­гою, ти­хим го­ло­сом, а я пла­ка­ла ти­хо, за­ку­сив­ши зу­би.


- Світло єси ти, од­нак не фальши­ве, ви­зи­че­не - ні, прав­ди­ве! На­тал­ко, прик­лич мені завт­ра свя­ще­ни­ка… я вірю в бо­га. Ти чуєш?


- Чую, до­ро­га пані!


- Я вірю в бо­га…


По малій хви­лині мов­чан­ня зітхну­ла тяж­ко і про­шеп­та­ла:


- А йо­го не­ма; не­ма і не­ма… і вже йо­го не по­ба­чу,

1 ... 65 66 67 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"