Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Мовляв, потім прислала листа, в якому написала, що більше не повернеться, а я хочу тимчасово — наскільки, сам не знаю — звідси поїхати. Вислухавши моє пояснення, дядько, мабуть, задумався і замовк.

— А мені досі здавалося, що ви між собою ладите, — сказав він нарешті з легким зітханням.

— Правду кажучи, й мені так здавалося, — признався я.

— Якщо не хочеш, можеш не казати, але з якої причини вона пішла?

— Гадаю, обзавелася коханцем.

— Ти здогадувався?

— Та де там! Вона сама мені написала. У листі.

— Отакої! — здивувався дядько. — Ну, якщо так, то вже нічого не вдієш.

— Та мабуть.

Дядько знову зітхнув.

— Зі мною все гаразд, — сказав я бадьорим голосом, щоб заспокоїти дядька. — Тільки на короткий час я хочу звідси виїхати. Змінити обстановку, настрій і неквапливо подумати, як далі жити.

— І куди ти збираєшся їхати?

— Думаю податися до Греції. Бо там живе мій приятель, який уже давно запрошує мене до себе в гості, — збрехав я, але на душі від цього стало ще огидніше. Та, як не крути, я не міг зараз розповісти дядькові все, пояснити, щоб було правдиво, точно й зрозуміло. Краще було збрехати.

— Гм! — промимрив він. — Роби, як хочеш, — я не проти. Дім в оренду я поки що не здаватиму, так що свої речі можеш залишити. Ти молодий і переробити своє життя ще зумієш. А поїхати кудись далеко й побайдикувати — не завадить. Кажеш, Греція? Нехай буде Греція.

— Вибачте, — сказав я. — А якщо, поки мене не буде, ви все-таки здасте дім комусь в оренду, то з моїми теперішніми манатками не панькайтеся. Серед них нема нічого вартісного.

— Гаразд, потім щось придумаю. До речі, ота "перегороджена течія", про яку ти мені нещодавно казав по телефону, часом не має стосунку до Куміко?

— Та як вам сказати?.. Трохи має. Бо я також захвилювався, коли почув такі розмови.

Дядько, здавалось, трохи задумався.

— Ти не проти, якщо найближчим часом я до тебе загляну? І власними очима подивлюся, як там справи. Бо вже давно в тебе не був.

— Не заперечую, приїжджайте будь-коли. Я все одно нічим не зайнятий.

Поговоривши з дядьком, я відчув, як мені все остогидло. І куди тільки занесла мене ця дивна течія! Тепер між дядьковим світом і моїм наче постала невидима стіна, товста й висока. Стіна, що відділяла один світ від іншого. Дядько залишився в тому світі, а я — в цьому.

Дядько навідався до мене через два дні. Побачивши пляму на моєму обличчі, нічого не сказав. Видно, не знав, що сказати. Тільки здивовано примружив очі — от і все. Приніс подарунок — пляшку першокласного шотландського віскі й коробочку камабоко[42] з Одавари. Ми посідали на веранді, пили віскі й закусували камабоко.

— А все-таки веранда — добра річ, — сказав дядько, кілька разів кивнувши. — У будинку європейського типу її, звісно, немає, і я іноді скучаю за нею. Що там казати, на веранді і настрій стає іншим.

Якийсь час дядько дивився на місяця-молодика у небі. Його білий серпок наче хтось щойно наточив. Неймовірно, як така штука може плавати в небесах.

— До речі, звідки взялася в тебе оця пляма? — ніби ненароком запитав дядько.

— Сам не знаю, — відповів я і ковтнув віскі. — Якось несподівано з'явилася. Десь тиждень тому. Хотілося б докладніше пояснити, та от біда — не знаю як.

— До лікаря звертався?

Я похитав головою.

— Я ще одного не розумію: це якось пов'язане із зникненням Куміко?

Я знову похитав головою.

— Так чи інакше, але ця пляма з'явилася після того, як Куміко пішла з дому. Тобто порядок подій такий, однак чи існує між ними причинно-наслідковий зв'язок — не знаю.

— Я ніколи не чув, щоб такі плями з'являлися раптово.

— І я не чув, — сказав я. — Не можу пояснити чому, але мало-помалу начебто звикаю до неї. Звичайно, спочатку злякався, був у шоку. Від самого вигляду обличчя настрій псувався. Я все думав, що ж робити, якщо вона назавжди залишиться? Збігали дні за днями, і я чомусь перестав про неї турбуватися. Навіть подумав, що нічого такого поганого в ній нема. Сам не знаю чому.

— Гм, — промимрив дядько й з недовірою довго придивлявся до плями на моїй правій щоці. — Ну, якщо так, то це, звичайно, твоя проблема, але в разі потреби можу познайомити тебе з одним лікарем.

— Дякую. Поки що я не маю наміру показуватися лікареві. Бо, гадаю, користі з цього не буде ніякої.

Згорнувши руки на грудях, дядько якийсь час дивився на небо. Як і раніше, зірок на ньому не було видно. Красувався тільки місяць-молодик.

— Я давно з тобою так спокійно не розмовляв. Бо думав, що ви з Куміко живете в повній злагоді. А крім того, я не люблю пхати свого носа в чужі справи.

Я сказав, що розумію його.

Трохи потрусивши кусниками льоду, що стукалися один об одного, у склянці, дядько ковтнув віскі й поставив склянку на підлогу.

— Ніяк не доберу, що коїться останнім часом навколо тебе. Течію перегороджено, дім якось не так стоїть, Куміко зникла, раптом одного дня на обличчі вискочила пляма, а сам ти зібрався їхати на Крит… Зрештою, це непогано. Твоя дружина пішла з дому, а на твоєму обличчі з'явилася пляма. Може, це звучить грубо, але не моя дружина пішла з дому і не на моєму обличчі з'явилася пляма, чи не так? А тому нічого не пояснюй, якщо не хочеш. І я зайвий раз не збираюся втручатись. Тільки от що пораджу: тобі треба добре подумати, що для тебе найголовніше.

Я кивнув.

— Та я вже давно про це думаю. Але все так ускладнилось і переплелося, що ніяк не можу розплутати, відділити одне від одного. Що робити — не знаю.

Дядько всміхнувся.

— Для цього треба знати один секрет. Більшість людей, які його не знають, приймають неправильне рішення. І коли зазнають невдачі, скаржаться або звалюють вину на інших. Я стільки таких випадків бачив, що аж огидно. Чесно кажучи, дивитися на таке надзвичайно неприємно. Може, це звучатиме надто пишномовно, але я скажу: секрет полягає в тому, щоб не починати з найголовнішого. Іншими словами, якщо встановлюєш порядок своїх дій від А до Я, то починай десь з кінця — коло Я. Ти кажеш: усе ускладнилось і переплелося так, що ти ніяк не можеш його розплутати. А це часом не тому, що ти намагаєшся вирішити свої проблеми від самого верху? Якщо ти надумав зробити щось важливе — починай з якої-небудь дрібниці. Дрібниці, яку кожен бачить і розуміє. І з цією дрібницею довго пововтузься.

Я, звичайно, не великий бізнесмен. Маю на Ґіндзі якихось чотири-п'ять крамниць. Як порівняти з багатіями — злидень, якому нема чим похвалитися. Та якщо говорити тільки про успіх чи невдачу, то можна сказати, що я ні разу не зазнав краху. Бо я на практиці користуюся згаданим секретом. Інші намагаються будь-що вирватись якнайшвидше вперед. А я так не роблю. Найбільше часу я витрачаю на дрібниці. Бо розумію: чим більше на них витрачатиму, тим легше потім справа піде.

Дядько ще раз ковтнув віскі.

— Скажімо, ти збираєшся відкрити десь ресторан чи бар — байдуже. Уяви собі, що тобі така ідея прийшла в голову. Треба вибрати місце з кількох можливих варіантів. А доведеться зупинитись на одному. Що ти робитимеш?

Я трохи задумався.

— Ну, треба спочатку все прорахувати для кожного варіанта. Скільки платити за приміщення, який кредит узяти, скільки щомісяця виплачувати за кредит, скільки місць потрібно для клієнтів, яка їхня відвідуваність, який дохід з кожного клієнта, скільки платити працівникам, які витрати, які прибутки… Приблизно так, гадаю.

— Більшість зазнає невдачі, бо саме так робить, — сміючись, промовив дядько. — Та от послухай, як я роблю. Якщо знаходжу підходяще місце, стою там щодня години три-чотири й спостерігаю, які люди ходять цією вулицею, які в них обличчя. Не треба ні про що думати, нічого рахувати. Досить дивитись, які люди ходять і що написано на їхніх обличчях — от і все. За цей час повз мене пройде тисячі три людських облич. Іноді доводиться стояти набагато довше. Але тоді раптом стає ясно — наче туман розсіюється. Стає зрозуміло, що це за місце і що там люди потребують. Якщо їхні потреби одні, а мої — інші, я ставлю на цьому крапку. Якщо ж між їхніми та моїми потребами вдається знайти точку дотику або компроміс — значить, я спіймав успіх за хвіст. Далі треба його міцно тримати й не відпускати. Та щоб його спіймати, доводиться стояти там, як дурню, і в дощ, і в сніг, вдивляючись у людські обличчя. А прорахувати все можна пізніше. Я загалом реаліст. Вірю лише тому, що бачу власними очима. Міркування, самореклама, підрахунки, ізми та всякі теорії — це головне для людей, які навіть очима нічого не здатні розгледіти. Чому — сам не знаю. Адже кожен мав би це вміти, якби спробував.

— Виходить, що річ не тільки в легкій руці?

— Звісно, й вона до цього причетна, — сказав дядько, усміхаючись. — Та не лише вона. Я вважаю, що тобі треба почати з найпростішого. Наприклад, стати десь на розі вулиці й щодня пильно вдивлятися в людські обличчя. І нічого поспішно не вирішувати. Мабуть, це важко, але іноді треба зупинитись і витратити на це час.

— Ви хочете сказати, що мені варто ще залишитися тут?

— Та ні, я не сказав, що ти повинен їхати або залишитися. Якщо хочеш їхати в Грецію — їдь. Хочеш залишитися тут — залишайся. Тобі вирішувати, що робити. Тільки от що я тобі скажу. Я довго думав, що ти правильно вчинив, коли одружився з Куміко. Вважав, що й їй це на користь. Та ніяк не можу збагнути однієї речі: чому раптом у вас усе пішло шкереберть? А ти розумієш?

— Ні.

— А якщо так, то поки все не з'ясується, тобі краще навчитись дивитися на світ своїми очима. Не бійся витратити на це час. Коли не жалієш на щось часу — це в певному розумінні витончена помста.

— Помста? — трохи здивувався я. — Яку помсту ви маєте на увазі? Кому?

— Невдовзі зрозумієш, — промовив дядько з усміхом.

Ми просиділи вдвох на веранді за пляшкою десь з годину. Потім дядько встав і, сказавши, що засидівся, пішов. Залишившись наодинці, я прихилився до стовпа й, неуважно поглядаючи на сад і місяць, ще довго вдихав атмосферу реальності, яку приніс дядько. Завдяки цьому я вперше за багато днів зміг полегшено зітхнути.

Однак через кілька годин така атмосфера почала розсіюватись, і все навколо мене огорнув легкий серпанок смутку. Врешті-решт я залишився в цьому світі, а дядько — в тому.

Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної.