Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

мене вабило ще змалечку, хоч у нашій Ганжалівці ставок був занедбаний і риба в ньому не водилася. Іноді в село заїжджав на однокінному возику лахмітник дід Бухар, який вимінював усіляке ганчір’я на глиняні свищики та різні цікавинки. Цей дід Бухар був схожий на чумака — носив на голові широчезного, як парасоля, бриля, мав довжелезні вуса. Одного разу на додачу до свищика він дав мені рибальського гачка, і то було справжнє диво. Я вже уявляв, як колись упіймаю на той гачок величезну рибину. Невдовзі ми переїхали жити в Звенигородку, де протікає річка Гнилий Тікич, і відтоді я рибалю лише на цій річці. Тікич — моя любов. Живу в Києві, але майже все літо проводжу там, у селі Хлипнівка. Коли ми перебралися до Звенигородки, татова мама, а моя бабуся Оксана, відмовилася жити в місті, і тато згодом купив для неї хатину в Хлипнівці за сім кілометрів від Звенигородки. Щоб бабуся Оксана була ближче до нас. Це дуже мальовниче село, воно лежить під лісом на березі річки. Давно вже немає бабусі, немає батьків, а та хатина перепала нам у спадщину на двох із братом, і я не проміняв би її на жоден палац.

— Це ж та Хлипнівка, про яку пише у своїй книжці біограф Тараса Шевченка Олександр Кониський? Те село, де знайшовся нарешті маляр, котрий визнав у малого Тараса хист до малювання?

— Авжеж. Хлипнівка колись славилася своїми малярами. На жаль, не збереглося ім’я того світлого чоловіка, який, на відміну від дяків-п’яниць, побачив у Тарасові майбутнього художника. Хоча з наукою тоді не вийшло, Енгельгардт не відпустив малого кріпака навчатися в Хлипнівці, натомість його послали у Вільшану працювати на кухні. Але хлипнівчани кажуть, що Тарасик усе-таки трохи пожив у їхньому селі, бо сюди навіть приходила його сестра Катерина, вона тут посадила грушу. Мені показували старезного пня, що лишився від тієї груші.

— Знамените село, що й казати...

— Та певно ж! А знаєте, скільки відомих людей побувало у мене в Хлипнівці? Від Яворівського, Римарука, Герасим’юка, Медведя, Ярослава Стельмаха і до оперної примадонни Марії Стеф’юк. Так відразу всіх не злічу... Однак про риболовлю. Якби я мав більше часу, то написав би про це об’ємну книжку. Такий, знаєте, посібник для рибалок-аматорів, але з багатьма пригодами. Дехто вважає, що риболовля зближує письменника з природою, дає натхнення, що, коли ти сидиш із вудкою, тоді гарно думається, працює уява, фантазія. Все це брехня. Принаймні для мене. Тут усе якраз навпаки, риболовля для мене є втечею від будь-яких думок, цілковите абстрагування від світу, занурення майже в прострацію. Ти тут поглинутий лише одним — передчуттям здобичі. Саме це гостре передчуття і є найголовнішим нервом і мотивом рибальської пристрасті. Це передчуття примушує тебе прокидатися серед ночі, щоб удосвіта вже закинути вудки, чи й зовсім не спати, якщо вирушаєш зі спінінгами на ніч. Про фанатизм і жертовність справжніх рибалок знаємо багато веселих та сумних історій — від руйнування родин до різноманітних симптомів божевілля і навіть летальних наслідків. Зі мною теж трапилася одна сумна, щоб не сказати трагічна, історія. Свого часу я після ловіння карасів, линів, лящів, плітки та іншої дрібноти став запеклим короп’ятником. Намацав на ямах Гнилого Тікича сазанів-велетнів. Можна сказати, річкових підсвинків вагою до двадцяти і більше кілограмів. Пригодовував їх вареною картоплею, відрами сипав її з човна посічену, як свиням, в облюбовану місцину під руслом. І, закріпивши на березі спінінгові вудлища, насаджував на великі ковані гачки по цілій картоплині завбільшки з волоський горіх. Повідки робив з міцнющої кордової нитки, витягнутої з автомобільної шини, і завозив човном цю хитру снасть на принаджену місцину. Бо якщо закидатимеш з руки, то картопля може злетіти з гачків, та й не влучиш точно туди, куди треба. Чатував подовгу, переважно вночі. І ось нічну тишу розтинає тріскотіння котушки. Тремтячими руками хапаєш спінінг, і розпочинається тривала боротьба з річковим велетнем. Одного разу я морив «крокодила» з годину. Цей красень затяг 22 кілограми. А які зривалися, то й не питайте. Словом, я так увійшов в азарт, що днював і ночував на річці. Іноді засинав на ходу і падав на землю. Кажани так звикли до моєї застиглої в чеканні постаті, що ледве не черкали крильми по носі. Я вивчив усі сузір’я на нічному небі, і Великий Віз стояв так близько над головою, що, здавалося, я міг дострибнути до його дишля. Та одного дня я відчув неймовірну кволість. Спершу подумав, що це виснаженість від безсоння, втома. А коли піднялася температура, зрозумів, що ні, це хвороба. Мабуть, застудився, бо ж доводилося і на сирій землі задрімати, і в холодну осінню воду стрибати босоніж. А чим наш брат лікується від застуди? Звісно, горілкою з перцем. Та після горілки мені стало ще гірше. Щоб довго не розводитися, скажу, що я підхопив оту «рибальську хворобу» лептоспіроз. Підхопив інфекцію, коли заходив у воду босоніж і поранився об якесь коріняччя. Їдучи за кермом до Києва, вже не розрізняв кольорів на світлофорі. А потім, як я вже казав, потрапив до реанімації. Та це не відбило в мене охоту до риболовлі. Так, вона забирає багато часу, але я думаю, що цей час не марнується. Він переходить у якусь особливу енергію почуттів, емоцій, уяви, зрештою досвіду. Ось, приміром, я багато часу провів в очеретах, і коли писав роман «Троща», де найдраматичніші події відбуваються саме в очеретах над Стрипою, то мені легко було орієнтуватися в багатьох реаліях такої місцевості.

«Я пишався тим, що такі люди, як Лук’яненко та Горинь, запросили мене до своєї команди»

— Хочу знову повернути вас до початку дев’яностих. Ви мали тривалий політичний період — десь від 1990 до 1998 року. Ви перебували в партії, яка й мені була світоглядно близька — Українській республіканській партії, хоч я був у Народному русі. Але то були дуже близькі сили. Ви, звісно, добре пам’ятаєте першу сучасну українську революцію — студентське політичне голодування 1990 року, відоме як Революція на граніті. Пам’ятаєте піднесення 1988—1991 років, як і пам’ятаєте поступове, а потім уже й карколомне падіння популярності національно-демократичних, націоналістичних сил. Пригадуєте, як на виборах до парламенту 1998 року йшли одразу два українських списки — Народний рух та Національний фронт, які поборювали один одного. Саме тоді, мабуть, ви ухвалили для себе піти з політичної, навіть з навколополітичної діяльності? Які тоді були думки? Зневіра