Читати книгу - "Екст, Геннадій Обушній"

Будинок приємний. Санблок незвичайний, але фізіологічно цілком сумісний. А душ справив враження. Точніше, режим „шарк“, коли струмені буквально впиваються в тіло з усіх боків. Такого я не бачив ніде. То де ж я, в якому зі світів?

Аватара будинку Яна теж щось нове, хоча покоління настільки старе, що не матеріалізується, але вона ходила в дальній розвідці! У розмові вживає стандарт, але бурчить абсолютно чужою мовою. Теж питання.

Три дні пролетіли непомітно. Живність дуже цікава. Вражають собаки — Семмі в мініатюрі. Я навіть прощупав хребет ватажка Фреда, чи немає крил. Коні просто унікальні, вперше бачу цей вид. А коли побачив Клима верхи, то просто онімів. У Великий Сім’ї такого симбіозу немає точно.

Окрема загадка — зоряне небо. Скільки не вдивлявся, так і не побачив нічого знайомого. Ще одна загадка — відсутність у будинку інформаційної планетарної мережі. Хоча це можна пояснити. Клим таким чином піклується про психіку пацієнта. Гаразд, скоро прилетить Кет.

Їжа дуже пристойна, хоча Клим говорить про дієту. Багато фруктів і овочів, і ні граму спиртного. Шкода. Лікувальні процедури необтяжливі, піші прогулянки приємні.

Першого ж дня я помітив поблизу будинку посадковий майданчик і постійно позирав у його бік. Кет сяде там і ніде більше. Розвідника не обдуриш.

Вранці четвертого дня, ще не розплющивши очі, я відчув присутність Семмі. Якогось зміненого, незвичайного, але безумовно того самого симура. Нарешті.

Мій екіпаж прибув і мені, як капітану, належить виглядати відповідно. Одягнув парадну форму, поглянув у дзеркало і вийшов. На тому самому майданчику лежав резервний модуль (чому резервний? Хоча зрозуміло, що основний здох, шкода, що Кет не сіла) і в супроводі Фреда до будинку плив Семмі. Мій Семмі, той самий Семмі, але багряно-червоний. Ми зійшлися, я уважно глянув на нього і сказав подумки:

„Здрастуй, Семмі“.

І саме зараз мене спіткало перше потрясіння. З хмари ласкавої присутності, що огорнула мій мозок, прорізався чіткий хриплуватий голос:

„Здрастуй, мій капітане“.

„Семмі! Малюче! Ти розмовляєш? Коли навчився“.

„Часу вистачало, Лео“.

І Семмі раптом обхопив мене своїми лапами, ліг на бік і згорнувся клубком.

„Як же я радий бачити тебе, мій капітане!“

„Семмі, відпусти! Ти що, мільйон років мене не бачив? До того ж я в парадці!“

„Яна відпрасує! А господарі вчиняють точнісінько так при зустрічі з друзями!“

Врятували мене Джон і Клим.

— Семмі, відпусти пілота. Бо Климу доведеться починати спочатку!

Він відпустив мене, струснувся і привітався з господарями. Рукостисканням. Звично і природно. Нічого не розумію.

„Семмі, а де катер? Чому не сіла Кет? Хоча це й заборонено“.

„Вона тут. Озирнись, Лео“.

По пандусу модуля спускалася звичайна жінка у формі розвідника з нашивками другого пілота. Ступила на землю і пішла назустріч. Це було друге потрясіння. Я ж знаю, що аватара може матеріалізуватися тільки всередині корпусу катера! Але щоб у безмозкому модулі? І взагалі поза будь-яким корпусом?

Вона підійшла і простягла руку.

— Бажаю здоров’я, капітане. Нарешті Ви з нами.

— Здрастуй, Кет. Радий тебе бачити! Але поясни, як це?

— Було достатньо часу для навчання.

Я дивився на неї і бачив зміни: погляд, мова і вигляд розумної істоти, що багато побачила і зазнала. Так само спокійно, як з давніми знайомими, Кет привіталася з господарями, махнула рукою Яні, що стояла на терасі, попестила Фреда. Сказати, що мене заціпило, не сказати нічого.

Ситуацію розрядив Джон.

— Лео, зараз я пропоную перекусити. Час ланчу.

Трапеза накрита на терасі. Клим, Джон, Семмі, Кет і я. Яна не поспішаючи ходила навколо столу й керувала процесами. Джон відкрив великий монітор і познайомив мене з Грейс — аватарою свого катера.

Їжа легка і смачна. Тутешні ханни на цьому розуміються.

Вперше я спостерігав Кет за таких обставинах. Саме за столом я зрозумів, що з моїм екіпажем відбулися дуже великі зміни. І головне не в тому, що Кет їсть і п’є, а в її поведінці. Природна невимушеність у всьому і в застільному спілкуванні, і в поводженні зі столовими приборами. Її сприймають тут, як рівну.

Семмі навчився сидіти за столом досить незвичним чином, звільняючи обидві передні лапи. Звично вправлявся з власним інструментом: метровою двозубою виделкою, а фрукти наколював не інакше, як древнім неймовірної краси клинком. Яна приготувала його (нову для мене) улюблену страву — місцевий злак рис із фруктами і кілька „невеликих бутербродів“. Господарі жартували, що Семмі після такої годівлі в модуль не влізе, на що Яна порадила їм „роззути очі“ й переконатися, що хлопчик зовсім охляв, залишилися шкіра та кістки.

Семмі тут люблять. Це безперечно і це добре.

Обід закінчився, усі подякували Яні, а Джон сказав:

— Екіпаже, прогуляйтеся. Вам є про що поговорити.

Кет запитально глянула на Клима, а той відповів:

— Можете розповідати все.

За пропозицією Кет ми спустилися до річки й розташувалися на березі. Місце облаштоване — пара лавок, зарита в землю метрова керамічна чаша, поруч гірка сухої деревини. До цього часу я вже припинив чомусь дивуватися. Принаймі, мені так здавалося в той момент. Всі мовчали. Навколо тільки звуки літа і плескіт річки.

— Добре, Кет і Семмі. Ви знаєте все, я поки що не знаю нічого і не можу зібратися. Мені не вистачає інформації. Чи зможете відповісти на мої запитання?

— Так, Лео.

— Ми, як і раніше, екіпаж?

— Так.

— І я, як і раніше, ваш капітан?

— Так.

— Ми вільні?

— Повністю. Можемо піти будь-коли.

— А де ми?

— Галактика Чумацький Шлях, по-нашому Краса Небес. Планета Атта.

— Яка раса? Я не можу її ідентифікувати.

— Раса називає себе люди або людство. Є 800 об’єднаних у Федерацію населених світів, ізольована материнська планета і окреме не планетарне співтовариство в материнській системі.

— Це велика раса, повинна бути помітною в галактиці. Ми її проґавили?

— Ні, Лео. Коли ми прийшли сюди, вони ще не були галактичною расою.

Якраз щось подібне я і очікував, тому по-військовому прямо запитав:

— Кет, скільки часу пройшло з моменту аварії?

„Тримайся, Лео, — відповів Семмі. — П’ятнадцять тисяч років по забортному часу“.

Зізнаюся, що в той момент я не усвідомив сказаного повністю. За інерцією продовжував розмову далі.

— Забагато, чорт забирай. А де крейсер?

— Від нас за три з половиною кілопарсека. Йдуть на гравіприводі додому. Пережили схожу аварію, втратили вісімсот ханнів, головний привід і прямий зв’язок.

— Кет, коли ви