Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зірвавши нас на ноги, він нап’ялював кітель і шкутильгав на парад. Напередодні він ґлянцував свої нагороди — крий Боже було потурбувати його. Він міг переламати хребет, ми боялися писнути. Він пропадав цілий день і приповзав додому нализаний, як свиня.
Старий був неправий: заради нього стара перервала освіту. У подвійних скельцях вона косила як мінімум на професоршу; він її нітрохи не шанував. Краще б вона з ним не зв’язувалася. Вона принесла себе в жертву, а йому було по цимбалах. Кожний сам вирішує, як занапастити себе. Моя стара зробила свій вибір, ніхто не примушував її. Вона ніколи не ставила його під сумнів, не скаржилася і ні з ким не обговорювала.
Вона мріяла, що прогулюватиметься з ним під ручку, — бідолашка! Старий позбавляв її навіть такої куцої втіхи. Він називав її кісткою поперек горла, тоді як стара сподівалася, що все налагодиться. Він мав спеціальний черевик, в якому не було нічого помітно, одначе старий зумисне підкасував штанину, аби всі бачили, яку ціну він заплатив, щоби жирували такі дармоїди, як ми зі старою. Свинюка.
Стара була не такою потворною, як здавалася, це з ним вона стала такою. Він був набагато старшим від неї і щоразу паскудно нагадував їй про це. «В тебе ще шмарклі з носа висіли, коли я брав Берлін!»
Берлін був його нав’язливою ідеєю. Він горлав це щоразу, коли його щось не влаштовувало. Стара пнулась зі шкіри, щоб догодити йому. Їй було шкода його, вона вийшла заміж зі співчуття. Я — помилка. Висер її милосердя. Я не можу сказати, що старий зовсім не цікавився мною. Це було би неправдою. Старий строполичив мене, як умів. Я не тримаю на нього зла.
Насправді старому не пощастило — на самому кінці війни йому відірвало ногу: шварк — і немає. Він бачив, як її швиргонуло в повітря разом з землею та іншим мотлохом; до нього не відразу дійшло, що трапилося.
Він не дотяг до Гітлерового лігва якусь сотню кілометрів, якщо не менше; він уже уявляв себе героєм. Він мріяв власноруч скрутити фюреру вʼязи. Нажлуктившись, він щоразу горлав до нас зі старою: «Я — гєгємон!». Звільняючи світ від коричневої чуми, старий сам заразився. Він так ніколи до кінця й не очухрався. Час до часу зараза вибухала в ньому, тоді старий біснуватів, а нам було непереливки: кожне його загострення ми спізнавали на собі. Ми зі старою знали, що це таке. Ми могли б багато розповісти про це.
Я думаю, йому просто крупно не пощастило. Капітуляція застала його на хірургічному столі глибоко в тилу, в гарячці, непритомного, більше мертвого, ніж живого. Він розраховував на зовсім інакше, він не хотів того, що його спіткало. Він не був кровожерним, нелюдом його зробила війна. Старий ненавидів нацизм і нацистів, Сталіна він обожнював.
Потім він усе згадав: йому відшибло кінцівку, але не пам’ять. Він нічого не пам’ятатиме так виразно, як той епізод. Його життя на цьому вичерпалося, хоча він іще довгенько топтав ряст, катуючи нас зі старою. Він був нещасний, старий; вже за це одне Гітлера вартувало четвертувати.
Йому, герою війни, виділили однокімнатку, тоді як засранці, які нічим не відзначилися, отримали повноцінні квартири — по дві, три і чотири кімнати. Старий не вмів жити, стара трохи крутилася, без неї він здох би набагато швидше. Вона продовжила його конання, тяжко розплачуючись за своє милосердя. В рідкісні проблиски він розумів це, але його дурість була сильнішою за нього. Він нічого не міг із собою вдіяти.
Старий не належав до обраних. Він був гарматним м’ясом; його біда полягала в небажанні змиритися з цим і тихенько скніти. Йому було замало парадів, він хотів, щоб вони не закінчувалися — з музикою, кашею і водярою. Вони виправдовували в його власних очах його кухкання по землі.
З ним ніхто не панькався, крім старої. Він також ні з ким не панькався, особливо з нами. Він добре заливав нам смальцю — і старій, і мені: якогось ремесла він так і не опанував. Він і собі не давав розслабитися.
Він ходив під той будинок з квартирами на двох рівнях. То був перший такий. І єдиний. Неважко здогадатися, кого там поселили. Коли закінчилася війна, старого довго і нудно перевіряли, чи він часом не сам відірвав собі ногу. Такі самі, як ті, які заходили туди і звідти виходили. А може, навіть ті самі.
Стара раділа, що він знайшов нарешті заняття. Старий міг простирчати там цілісінький день. Вона турботливо церувала йому підштаники, вмовляла одягнути теплу шкарпетку, зшила докупи дві звичайні, набгавши всередину вати, винахідниця. Другої він і так не потребував.
Стара морочилася з ним. Коли він уже не міг підвестися, вона припрягла мене, самій їй було не до снаги. Ми разом обходжували його. Старий перетворився на лантух, він майже нічого не говорив, лише очі безперестанку сльозилися. Старий геть здитинів. Я піднімав його, взявши під пахви, з ліжка, а стара наводила лад. У квартирі смерділо урином та екскрементами.
Старий обережно приглядався, план визрівав у ньому повільно. Його контужений мозок сприймав усе вкрай загострено. Банальна вовтузня роздмухувалася в його голові до світової заворушки. Він був пришелепкуватий, мій старий.
Й ось одного дня об’єкт його неспокою вхопив півня. Полум’я подерлося вгору з поверху на поверх, чіпляючись за підвіконня. Воно гуготіло сильніше й сильніше, відбиваючись нестямною втіхою в очах старого.
Ні стара, ні я не знали, коли і де він збовтав запальну суміш. Лягаві перетельбушили буквально все, але знайшли дулю з маком. Він був скритний, старий. Голими руками такого, як він, не візьмеш. Випнувши груди, він у нестямному екстазі милувався творінням своїх рук. І хоча пожежники трохи підіпсули видовище, свій адреналін він отримав.
Стара ще довго латвила розтельбушені ковдри і подушки, а також матрац, на якому вони спали. Вона робила це з таким виглядом, ніби водила голкою по живому. Вони пошкодили його сурму, їм було насрати на неї, після їхнього візиту вона жалюгідно й нестерпно пищала. До старого нарешті дійшло, що його використовують, проте він і далі ходив на паради. Він не міг без них.
Водячи голкою, стара думала про нього. Вона наче зашивала його рани. Вона комплексувала, що не одного віку з ним. Стара шкодувала, що це не вона врятувала його. Вона хотіла б пройти з ним усе від початку і до кінця, але це було неможливо. Не знаю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.