Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Очевидно, злочинці всерйоз не сподівалися, що Богданові вдасться вибратися із цієї халепи.

Вони не ховали обличчя.

Після того як він знепритомнів на парковці, пов'язку з його очей знімали двічі. Перший раз, коли бандит бомжуватого типу напоїв його водою на смак як зі стічної канави. Здоров'як був таким об’ємним і сильним, що схопив Богдана за підборіддя, наче якусь ляльку. Можливо, в іншій ситуації Богдан і наважився б дати відсіч, але його руки й ноги міцно стримували мотузки.

Богдана везли у кузові мікроавтобуса, швидше за все, «Форда».

Брудному та іржавому.

Вдруге пов'язку з його обличчя зняли, щоб познущатися.

Чоловік років п'ятдесяти у зморшках дихав на нього перегаром, питаючи одне і те саме. «Ну, подобається тобі, так?» «Подобається бути сучкою?» «Нашою шльондрою, мерська сучка, га?» Ну і все в такому дусі. За словесними образами пішли удари в живіт, у боки, по колінних чашках. Від больового шоку Богдан, мабуть, знову відключився, а отямився від того, що один із учасників конвою ритмічно трусив його за плече. «Пискнеш, і тобі не жити», – сказав він і приставив до скроні Богдана пістолет.

Наосліп він вибрався з машини, прислухався, але не почув звуків міста, поряд зовсім не було людей.

Пахло соснами та сіллю, наче вони знаходилися недалеко від води.

Озеро? Можливо, його привезли кудись у зону промислового могильника? Чи в особисту резиденцію Білецького? Та куди завгодно могли! Озеро ні чорта не скорочувало радіус пошуків, бо звужуючись і розширюючись у вигляді літери «П», воно майже огинало місто.

Богдан ішов уперед під стусанами супроводу і розумів, що щебінь під ногами закінчився, з’явився гравій. Але що з того? Його провели через низку кімнат і дверей, сходів і замків, кинули на сиру підлогу в приміщенні, де смерділо гниллю, не розв'язавши руки.

Перше та головне – прибрати пов'язку.

Він притулився щокою до підлоги, спробував стягнути пов'язку тертям об бетонну, судячи з усього, підлогу. Вийшло не одразу, але через якийсь час – Богданові здалося, що минула ціла вічність, – тканина зісковзнула з чола. Піднявши голову, він озирнувся.

Злякався, що осліп…

На щастя, невиразні контури стін почали повільно проступали.

Він лежав у приміщенні, у підвалі прямокутної форми, з низькою стелею. Поблизу нікого і нічого не було. Боковим зором він помітив позаду незрозуміле свічення, червонуватий відблиск. Відштовхнувся лівою ногою і обернувся. І разом із пекельним болем у коліні прийшло й страшне усвідомлення. Він бачив перед собою прямокутний годинник з таймером, що відраховував час до…

До чого?

Точно не до звільнення.

Зітхнувши, Богдан опустив голову на бетон.

Треба думати, не здаватися, а думати, незважаючи на втому та дискомфорт.

Можливо, Білецький збирався його тільки налякати, але якщо ні, то врятувати себе Богдан може лише самотужки. Але як? Доведеться обстежити весь підвал у пошуках чогось корисного, щоб розрізати мотузки. Мало шансів, звісно, що хтось залишив у куточку ножиці, але й злочинці підвал не перевіряли, одразу кинули його та пішли. Так! Так він і зробить, повзатиме стільки, скільки потрібно, щоб дослідити цей сраний підвал повністю.

Заспокоївшись, зосередившись на основному завдання на наступні кілька годин, Богдан згадав про рідних, що залишилися на волі. Мама з татом, мабуть, божеволіли, але вони хоча б не знали про Білецького і його план помсти. Брат повинен буде їх заспокоїти. Мирослав, мабуть, звернеться до Кіри. Один не буде. Ніхто з них не залишиться на самоті з горем… Ну, якщо Богдан не знайде ножиці, якщо його таки вб’ють тут.