Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Глава 19

Нотаріус, Євгенія Олександрівна, була молодою жінкою, із зачіскою каре на волоссі рудуватого відтінку. Одягнута стильно і дорого – поверх тонкої кашемірової кофтинки на її плечах був накинутий карди ган із хутровими вставками, дуже схожими на підстрижену норку. Тонкі пальці з кількома золотими перснями вправно перелискували папірці.

- Читаємо уважно, - доброзичливо попросила жінка клієнтів, і ледь затрималась поглядом на Антонові.

- А якщо Артем буде хворіти, я теж повинна буду віддавати його Антону? – стурбовано запитала Олеся, роблячи вигляд, що читає документи.

- На цей випадок є пункт п’ять три, - з рівною ледь помітною посмішкою відповіла нотаріус.

Олеся поринула в прочитання. Нарешті незадоволено відсуну від себе папери до свого адвоката:

- Давайте вже до головного переходити!

- Спочатку договір, - сухо відрізав Антон.

- Як скажеш, - Олеся чиркнула в паперах розмашистий підпис. Незадоволено зиркнула на «шубку» демонстративно поправлену на плечах нотаріусом. Євгенія Олександрівна ніби навмисно дратувала Олесю, продемонструвавши до всього товстий золотий браслет на тонкому зап’ясті, забираючи підписані документи і видаючи замість них нові.

- Ага, - Олесю розпирало від задоволення. Вона жадно вп’ялась очима в рядки.

- Все так? – не втрималась від єхидного тону нотаріус.

- Чекайте, ага, ось:  «…частку рівну п’ятдесяти відсоткам приватного підприємства «Спецбуд».., - Олеся знайшла потрібне. – Так все як ми домовлятись!

Нотаріус забрала  підписані папери. Знову занурилась в записи. Антон дістав телефон. Автоматично розблокував екран, відкриваючи соцмережу. Здається він тільки те і робив, що дивився на Вірин профіль, перевіряючи його кожну вільну хвилину. Він ловив себе на цих несвідомих діях,  і сердився від того, що не може нічого вдіяти, щоб повернути дівчину.

Після їх розмови з Жидкіним, Дмитро з’їхав - хтось із знайомих запропонував йому офіс в половину дешевше, ніж той що знімав «Спецбуд», і він вирішив, що для молодого бізнесу краще буде економити на оренді.

Віра, як особистий секретар Дмитра теж переїхала на нове місце роботи. Антон спробував їй написати, але отримав жорстку відповідь: «Не хочу знову робити помилку. І цю моє серце ледве пережило».

Антон розумів, що насправді він міг би приїхати до Віри додому чи в новий офіс, поговорити з нею, розповісти про свої почуття. Але він боявся. Боявся, що дівчина не те що слухати його не захоче, а просто висміє і розтопче. І він звісно це заслуговував, бо у найвідповідальніший момент їх з Вірою стосунків повів себе як справжній боягуз. Волков не міг собі пробачити цього вчинку. Тому і вагався. Придумував собі якісь причини не поспішати.

- Антон Павлович, розпишіться  в журналі, ось тут, - пальчик з блискучим нігтиком тицьнув в рядок помічений «галочкою». Волков поставив підпис.

- Я вільний? – перепитав у Євгенії Олександрівни.

- Це вам видніше, – розсміялась жінка, пускаючи бісики очима. В вочевидь жінка була не проти пофліртувати з симпатичним чоловіком. Але спіймавши здивований Антонів погляд, серйозно відповіла: - Особисто я вас не затримую.

Волков кивнув, сухо подякувавши, і вийшов першим з кабінету. Відчував він себе спустошеним. І як не дивно – вільним. Наче важкий вантаж скинув з плечей.

- Волков, стривай! – Олеся вибігла, на ходу осмикуючи надто коротку  і вузьку спідницю. Довжина спідниці компенсувалась високими ботфортами до середини стегна. Антон ковзнув поглядом по, без сумніву, сексуальних довгих ногах колишньої дружини, і ні одна струна в його тілі не відреагувала на них. Власне як і все їх подружнє життя. Очі відмічали правильну з естетичної точки зору красу дружини, в той час як інстинкти спали. Тоді Антон вважав, що це нормально. Але зараз його думка дещо змінилась. Тепер він знав, що від вигляду смужки шкіри на стегнах коханої жінки можна дуріти від кам’яного напруження. Можна сходити з розуму від бажання торкнутись круглих сідниць, зім’яти їх пальцями, торкатись своїми стегнами вбиваючись в вузьку гарячу …

- Ти мене слухаєш? – зло тицьнула пальцем Антону в плече Олеся. – Ти, що вживаєш щось?! Очі скляні як у наркомана!

- Я тебе вислухав, - зітхнув Антон. – Уважно і не перебиваючи. Що ти ще хочеш?

- Я кажу ось на цю картку завтра перерахуєш мені мою долю прибутку за попередні роки, - жінка з зусиллям просунула в руку Антону папірець з печаткою банку.

- Ні, - зминаючи документ між пальців повідомив Антон. – Це неможливо.

- Та як ти смієш!! – Олеся підвищила голос, як завжди, коли їй не вдавалось отримати своє з першого разу. – Я власник цієї фірми! О-фі-цій-но!

- Як власнику раджу тобі призначити директора як найшвидше, - погодився Антон, бездумно викидаючи папірець в урну на порозі. Смикнув блискавку на куртці, застібаючись від холодного вітру. Осінь брала своє, роблячи дні холоднішими, а ранки туманними. Легковажні клени встигли повністю оголитись, на противагу їм цнотливі тополі навіть ще могли вихвалитись зеленим листям, але і вони поволі втрачали ошатне вбрання під натиском неминучого приходу зими. Волков перевів погляд з маківок дерев на незадоволену колишню дружину: - Поки немає директора, платіжок підписувати нікому.

- А ти? Ти хто? – не повірила Антону Олеся. – Ти - директор!

- А я звільнився, - Антон дозволив собі ледь помітну посмішку. – У нас не було домовленості, що я працюватиму на тебе. Мова йшла лише про корпоративні права.

- Не треба мені баки забивати,  - строго відповіла Олеся, і зиркнула на двері, чи не йде її адвокат. Їй конче було необхідно порадитись. – Я Олю завтра призначу директором!