Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Під час революційних подій 1848—1849 рр. серед русинів-українців Закарпаття поширилися ідеї: спершу — створення слов’янської автономії у складі Угорщини, а пізніше — об’єднання Закарпаття з Галичиною в окремий «коронний край». Однак ці програми не були реалізовані й закарпатські землі залишилися у складі Угорщини, а комітатський адміністративно-територіальний поділ зберігався до початку XX ст. Один із «будителів» Закарпаття Адольф Добрянський широко пропагував синьо-жовті кольори як національні[230].

Символи «Королівства Галичини і Лодомерії» офіційно припинили своє функціонування 1918 р. з розпадом Австро-Угорщини. Із трьох символів, експлуатованих австрійськими монархами впродовж 1772—1918 рр. — трьох корон, шахованих балок та галки, — тільки останній (хоч і змінений) міг відповідати місцевим геральдичним традиціям. Основу для нових символів захоплених Австрією 1772 р. західноукраїнських земель склали витворені угорцями наприкінці XV — на початку XVI ст. претензійні герби, які відображали політичну ідею «повернення давніх провінцій». Уже з утвердженням у Галичині Австрійської монархії до територіальних символів внесено елементи дійсних історичних знаків. Хоча надумані крайові емблеми все ж не були достатньо популярними, особливо після подій 1848 р. Під час Другої світової війни німецькі окупанти намагалися створити символ для Генерал-губернаторства (утвореного з частини Польщі та Галичини), опертий на якісь германські традиції. З цією метою використано три корони, які в поєднанні з левом подано на емблемі дивізії «Галичина».

Вплив централізованої герботворчої діяльності в Російській імперії в першій половині XVIII ст. зводився до складання знаків для знамен армійських полків, розташованих в українських землях, хоча при цьому сотенні та полкові уряди продовжували використовувати свої традиційні герби.

Відповідно до законодавчого акту 1775 р. «Учреждения для управлення губерний Всероссийской империи» 1780 р. утворено Харківське намісництво, яке складалося з 15 повітів. 21 вересня 1781 р. централізовано затверджуються герби для міст цього намісництва, у тому числі для Харкова — у зеленому полі подано ріг достатку та кадуцей — золотий жезл із срібними крильми, який обвивають дві срібні змії, що мало характеризувати місто як значний торговий центр[231].

Після ліквідації автономії Гетьманщини утворюються указом від 16 вересня 1781 р. Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, кожне з яких ділилося на 11 повітів. Для повітових міст здійснюються 1782 р. «височайші надання» гербів, хоча ці затвердження були формальними, оскільки здебільшого залишались давні герби[232]. Так, земельний знак з архангелом Михаїлом, який вживався Київською губернською канцелярією[233], використано для нового герба Києва замість давнього міського символу (лука чи самостріла)[234]. Формально цей герб уживався і для міста, і для намісництва, і для повіту.

На території приєднаного 1783 р. Кримського ханства створено Таврійську область із центром у Сімферополі. Для цієї області оперативно 8 березня 1784 р. затвердили герб: у золотому полі чорний двоголовий орел, на грудях якого синій щиток із золотим православним хрестом[235]. Цей символ мав указувати на те, що такий хрест прислали візантійські імператори на Русь, коли відбулося її хрещення.

При частих змінах адміністративно-територіального поділу не було більшого сенсу затверджувати символи для нових губерній, які через короткий час або розформовували, або перейменовували, або приєднували до інших утворень.

Юридична процедура централізованого затвердження гербів міст, яка частково збереглася в Російській імперії й пізніше, зводилася до того, що підготований Герольдмейстерською конторою (з 1800 р. — Герольдією) малюнок подавався на «височайше» затвердження монарха, а потім пересилався ще на «благоусмотрєніє» Урядового Сенату.

Новою реформою Герольдію 1848 р. перетворено на Департамент герольдії Сенату, при якому почало діяти Гербове відділення[236]. За царським дорученням керівник цього відділення Б. Кене 1856 р. почав перегляд усіх затверджених досі губернських і міських гербів[237].

Поступово було напрацьовано значну кількість «виправлених» проектів, а також гербів для міст, котрі ще не мали офіційних знаків. Так, уже в жовтні 1857 р. підготовлено проект герба Таврійської губернії[238], опрацьовувалися матеріали й для інших губерній[239]. Восени 1858 р. Кене подав герольдмейстеру рапорт, яким пропонувалися до розгляду: 22 герби губерній, які входили до державного герба, з коронами і прикрасами, передбаченими указом 1857 р.; 34 герби губерній, відкориговані, виправлені та оздоблені; 13 гербів областей і земель[240]. Усі проекти вирізнялися суворим дотриманням геральдичної колористики та композиції.

Загалом, централізація територіального герботворення в Російській імперії з кінця XVIII ст. була доволі неорганізованою. Особливо це стало відчутним для українських земель, де сформовані протягом попередніх періодів міські та територіальні герби або формально перезатверджувалися, або використовувалися без жодних юридичних формальностей.

Утвердження загальнонаціональних символів: 1917—1920 рр.

Утвердження синьо-жовтого кольорового поєднання як українських національних барв у сучасному сенсі однозначно можемо датувати 1848 р. і пов’язувати з українським національним відродженням у Галичині[241]. Поступово це поняття поширюється на Закарпаття, адміністративно підпорядковане угорській частині імперії Габсбургів, а з початком масової еміграції українців наприкінці XIX ст. за океан — і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух вважався ворожим і переслідувався царським режимом, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. у середовищі свідоміших верств населення. Подальша публічна дискусія на цю тему фактично була спровокована обговоренням справи «державних російських національних кольорів». Публікація про російські проблеми з’явилася в січні на сторінках львівської «Неділі»[242]. Під цим впливом І. Крип’якевич уже на початку лютого публікує там же коротку статтю, яку через тиждень передруковує київська українська газета «Рада»[243]. У статті він зазначав, що «історія наших національних прапорів досі не просліджена», далі подавав інформацію про козацькі прапори XVI—XVII ст. та робив висновок, що серед прапорів Богдана Хмельницького переважав червоний колір. У серпні на цю публікацію відгукнувся наддніпрянський мистецтвознавець Кость Широцький статтею «Український національний колір», яку зразу ж передруковано у Львові[244]. Широцький, наводячи приклади з українського ужиткового мистецтва, архітектури, археології, етнографії, робить висновок, що «ми можемо з повним правом брати для своїх національних відзнак досі уживаних синього з жовтим кольорів й не робити в сій справі жадних змін, розуміючи, що се є згідне цілком з народним смаком, з окружними тонами природи української, а козацькими звичаями й певними традиціями серед сучасного українського громадянства». А вже у вересні його доповнив історичними аргументами львівський історик С. Томашівський, а його статтю оперативно передрукували в Києві[245]. Степан Томашівський більше уваги звернув на політичне