Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Тео зосереджено дивився на Марту. Він не боявся крові, але зараз від її виду голова чомусь пішла обертом і в ній полохливо заметушилися здогади про Мартин діагноз і гнітючі спогади з маминої роботи: колись, піймавши обох синів на курінні, мама взяла їх із собою на роботу і повела до хоспісу при лікарні, де невиліковні хворі доживали останні дні. Відчуття безвиході, що витало в повітрі разом зі стогонами й благаннями дати знеболювальне, краще за будь-які повчання відбило в братів бажання брати до рук цигарки. У якийсь момент Тео уявив Марту в такому відділенні... ні, з нею такого нізащо не трапиться.

Він перескочив через сітку до Мартиного двору, підійшов ближче і зупинився навпроти неї. Вони ледь знайомі, і їхні стосунки далекі від дружніх, але він може і хоче їй допомогти, чим би вона не хворіла.

— У тебе рак? — запитав глухо, і Марта заперечливо похитала головою.

— Геморагічний діатез. Точніше, один із його синдромів, із довгим списком прізвищ учених, які його досліджували, у назві, — вона подивилася на нього знизу вгору, і цієї миті її погляд був не важким, як зазвичай, а пригніченим і розгубленим.

— І... в чому він виражається?

— Стінки моїх кровоносних судин слабкі: дрібні ламаються, а більші розшаровуються. Останнім часом занадто часто, поки що лише периферійні... — вона замовкла, поправила плед, і продовжила: — Я приймаю ліки, але вилікувати мене вони не здатні, тільки відтягнути неминуче, бо це спадкове. Татова мама теж мала цей синдром. Від нього й померла.

— І твій батько хоче отримати вірус для тебе?

— Так. Він вважає себе винним, бо через нього хвороба передалася мені.

— В нього вона теж є?

— Нема. Він лише носій цього гену. У мене синдром проявився вперше, коли я була підлітком, і це стало для нього шоком, бо вважав, що зі мною все добре. Тато возив мене всюди, намагаючись знайти можливість вилікувати. Тоді й почув вперше про професора Кузана і про створений ним вірус, який начебто міг змінювати ДНК, але професор, як виявилося, давно помер, а його вірус багато хто називав вигадкою, винайдення якого він дуже реалістично імітував, а насправді нічого подібного створити неможливо... — Марта ковзнула замисленим поглядом по Тео. — Інформації про «Синтез» мало, але те, з яким поспіхом її звідусіль прибирали, було підозрілим. Батько навіть припустив, що, можливо, вірус могли забрати собі спеціалісти з програми кіборгів, але ні: вони не використовують генну модифікацію, лише нано-технології для з’єднання штучних і натуральних нейронів при імплантації мікроплат. Допомогти мені вони відмовились, сказавши, що замінити всю кровоносну систему нереально. І що ніколи б дитину з моїм діагнозом не взяли в проєкт: занадто ризиковано, адже судина може розшаруватися будь-де і будь-коли. Такий кіборг вкрай ненадійний... І він змирився із ситуацією. А нещодавно приїхав Аян і заявив, що на території недобудованої атомної станції знайшов екстремофіла, який просидів замороженим майже сто років.

— А Боб сказав, що він ще й мутний тип, — посміхнувся Тео, спробувавши розрядити атмосферу, але не вийшло.

— Сказав, — Марта зітхнула, пригадавши їхню першу зустріч.

— Батько змирився, а ти? — Тео обережно присів поруч із Мартою на сходи.

— Я також. Було важка, але я прийняла, що довге життя мені не світить, і вирішила, що той час, який маю, присвячу роботі, але після Аянових слів у мене з’явилася надія. Я помчала на ферму і побачила там виснажену людину, що ледь трималася на ногах. Не такими я уявляла вдосконалених людей. Одним словом, побачене мене розчарувало, — вона покосилася на Тео, — виглядав ти тоді, м’яко кажучи, жалюгідно. Я дуже розсердилася на Аяна, що дав мені надію, картала себе, що повірила в шанс зцілення і в існування вірусу...

— Тоді ще минуло замало часу після розмороження, до того ж воно було жахливим: мене лишили в капсулі під сонцем, де я мало не спікся, ледве із неї вибрався, потім не міг потрапити до будинку, заліз до теплиці, де, на щастя, знайшлася діжка з водою... Почувався я тоді майже так само, як і виглядав. Зараз мені вже набагато краще, а ти — поспішила з висновками. Вірус є, і, гадаю, він зможе тобі допомогти, от тільки не знаю, як він змінить тебе і твоє життя.

— Поспішила, — вона кивнула. — Мені тоді наче земля з-під ніг пішла.

— Після поїздки хвороба загострилася?

— Так. Я перенервувала. Мабуть, не варто було мені їхати, треба було дочекатися, поки Аян привезе тебе сам.

— Вже як є.

Вони обоє замовкли, занурившись у роздуми. Мовчанку порушив Тео:

— Якщо твої батьки все знають, чому тоді просиш, щоб я нічого не казав?

— Бо вони вважають, що у мене ремісія. Не хочу їх засмучувати.

— Кашель може початися при них, і тоді...

— Якщо так станеться, то для них це буде початком загострення. Вони не знатимуть, скільки воно вже триває.

Тео прикусив губу і покрутив у руках шпильки. Поблукав поглядом по терасі, обмірковуючи її слова: турбота люблячої доньки про батьків, все логічно, а батьки, ну, принаймні мама, мріють під час ремісії про доччине заміжжя і, мабуть, онуків. З плином часу ця притаманна багатьом батькам особлива функція вимагати від дітей онуків не змінилася. Якщо Марта отримає вірус, то потенційні зяті Лідії муситимуть також ним інфікуватися в той чи інший спосіб. Чи захочуть? Але це не його клопіт, та й зараз головне — допомогти Марті, поки ще не пізно.

— На коли призначено зустріч з лікарем? — запитав він.

— На сьогодні.

— А на котру?

— На чотирнадцяту.

— Добре, головне, що не ввечері.

— Маєш плани?

— Любомирова онука призначила мені зустріч на двадцяту.

— А ти популярний, — Марта посміхнулася. — Тільки приїхав, і кожен вечір зустрічаєшся з новою дівчиною.

— Завтрашній вечір поки що вільний, можу тебе записати, не проґав можливість, — у тон їй відповів Тео.

— Завтра у мене зміна.

— Доведеться шукати іншу кандидатуру. Не пропадати ж вечору, до того ж Боб наказав розважатися,— він покрутив браслет на руці.