Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

— Полячко, моя провінція міститься в старій і втомленій країні, там, повір, усе треба зробити по-новому, може, тобі це видається вигадкою, але це правда, старій і втомленій унаслідок фальшивих сподівань і ще фальшивіших обіцянок, яким, до речі, ніхто ніколи не вірив, крім пероністів старої гвардії, і це з причин досить різних і добре обґрунтованих, хоча результат зрештою був такий, як і завжди, тобто полковники цілими гронами, починаючи від першого героя, від якого й пішла ця мода.

— А чому багато твоїх друзів, оті газетні вирізки й навіть Патрісіо говорять про перонізм як певну силу, надію абощо?

— Бо це правда, полячко, бо слова мають страшну силу, бо Realpolitik[133] — єдине, що лишається нам перед лицем усіх пентагонських горил і всіх цабе, тепер ти цього ще не розумієш, але зрозумієш потім, подумай про сік, який вичавили зі слів Ісуса, про образ Ісуса, і ти зрозумієш, що ми потребуємо сьогодні чудодійного слова, і нехай образ, якому відповідає це слово, матиме чесноти, сильніші за кортизон.

— Маркосе, але ж ти не віриш у цей образ.

— Яке це має значення, якщо він служить нам, щоб повалити щось набагато гірше, мораль наших дідів, полячко, вийшла тепер з обігу, а до того ж наші діди мали подвійну мораль у мить, коли впирали кому завгодно, тут не сумнівайся. Твоя правда, мені абсолютно начхати на старого, який удає, ніби здійснює дистанційне керування чим-небудь, чим він, по суті, був нездатний керувати і в свої найкращі дні, дарма що мав у руках виграшні карти, і тому він тепер поза грою, проте назви та образи тривкіші за те, що називають і зображують, карти в кращих руках тепер можуть дати те, чого не давали свого часу, розумієш, про що я кажу?

— Я б хотіла розуміти краще, — сказала Людмила, — хотіла б зрозуміти дуже багато, але твоя країна далеко, я бачу не дуже виразно, коли стільки води посередині.

— Там теж бачать не дуже виразно, не хочу надокучати тобі чимсь складнішим за закон квартплати, а тільки скажу, що нам, скажімо, Веремії, підходить усяка ефективна зброя, бо ми знаємо, що правда за нами, що ми приперті до стіни і зсередини, і ззовні, горилами та янкі, а також пасивністю мільйонів, які завжди сподіваються, що хтось інший замість них полізе у вогонь, і навіть те, що вороги перонізму отак ставляться до нас, видається більше ніж легітимним мотивом захищати його й користатися з нього, а коли-небудь, знай, коли-небудь відійти від нього й від багатьох інших речей по єдиній можливій дорозі, ти уявляєш собі, якій.

— І тоді ми з тобою поїдемо до Кордови, — розтягувала слова Людмила, що мала свої ідеї-фікс, — і я хочу, щоб там було багато кульок, птахів, козенят і медових пряників.

Маркос збагнув, що за цими словами ховається втома, бідолашна полячка, скільки нового нагромадилось у її голові. Він попросив дати йому пити, дививсь, як вона гола походжає по кімнаті, рухається, як актриса, володарка свого тіла, кожного руху, що вимальовував її в сутіні. Колись усе стане таким, як ти, думав Маркос, гукаючи її, все буде оголеним і гарним, ми ліквідуємо купу брудних пальт і загиджених штанів, бо, полячко, з цього всього має щось вийти. Але цей бажаний образ слід любити до нестями, незважаючи на Realpolitik та іншу необхідну зброю, не завжди чисту і гарну, незважаючи на інші неминучі погані варіанти вибору, як-от, скажімо, коли хірург бабрається в лайні та жовчі, щоб вирізати пухлину й повернути підлітка до життя, тільки з цим усім і, зрештою, коли настане пора, всупереч цьому всьому можна покинути ніч.

— Мені боляче, не треба туди.

— Боляче? Вибач, я не помітив, таке може статися, коли балакаєш про політику.

Маркос нахилився над нею, відчуваючи, як вона горить, пригорнувшись до його тіла, ковзнув униз, аж поки його вуста досягли місця зустрічі стегон, і заходився ніжно цілувати її, заповзати язиком у гладенький солоний отвір; Людмила підвелася, бурмочучи і стогнучи, він почув її заклик, але й далі шукав глибин, його руки стиснули їй стегна жестом людини, яка гамує нелюдську спрагу. Знетямившись від насолоди, яку й інші вміли давати їй, Людмила відчула, що це не те саме, що сьогодні все змінилося і все, зрештою, однакове, її поця, рот Маркоса, її стегна, руки Маркоса, а всередині підводилося інше, те, що Маркос прагнув сказати їй, щось на кшталт надії на відмінність у схожості. Запустивши руки у волосся Маркоса, вона кликала його нагору, розкрилася, мов арка, шепочучи його ім’я, в якому починалося щось інше, вже від інших меж, по той бік грані, де все могло бути поетичними альманахами, повітряними зміями, козенятами і театрами, де коли-небудь Веремія зможе мати ці всі назви і всі зірки.