Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

На жаль, сьогодні це не дуже привабливо. І ось такий happy end завершує довгий фільм про життя двоногої істоти без оперення, обтяженої безумством у пошуках завтрашнього дня. Чи вважаєш, маестро, що це парадоксальне марнотратство?.. На твою думку, ця система існування спирається на непорушну основу кретинізму? Якщо ти скажеш мені, що система є чудовим наркотиком проти усвідомлення просмердлої нудьги дня сьогоднішнього, скажу тобі, що бачу в цьому глибоку мораль. Недаремно лікарі вже давно вороже ставляться до застосування наркотиків при пологах. У цьому має бути якась рація. Чому тоді людина, народжуючи своє сьогодні, має перебувати під наркотизованою гарячковою думкою про майбутнє? Не можна бути мудрецем, не знаючи сьогодення, не бачачи його ані себе у ньому. Тепер ти вже знаєш, чому я мудрець.

Заставши Омелу за скручуванням цигарок, Вільчур з усмішкою зауважив:

– Хо, хо, друже. Куди поділась твоя мудрість, твоя відраза до «системи завтра»?

Не припиняючи свого заняття, Омела відповів:

– Ти знайдеш мою мудрість у чіткому погляді моїх прекрасних очей, а огиду – у викривленні моїх золотоустих вуст. І якщо ти думаєш, що я змінив свою думку, грубо помиляєшся. Просто я помітив, що останнім часом ти недбало робиш цигарки, а оскільки я люблю палити добре напхані, я пішов на маленький компроміс з перешкодами життя і дав їм невелику поступку.

Вільчур подивився на свою руку, яка смикалась.

– Так… Недбало… Маєш рацію, мій друже. Я поступово стаю цілковитим нездарою.

Омела трохи знизав плечима.

– А які ж звідси висновки?

– Сумно.

– Я не поділяю такої думки, і впевнено можу сказати, що я цілком заперечую її і з найглибшим переконанням.

– Яким тепер софізмом мене почастуєш? – Вільчур ледь посміхнувся. – Не переконаєш же мене у тому, що втрата руки чи ноги, слуху чи зору – це річ радісна.

Омела акуратно складав готові цигарки в коробку.

– Радісна – це погане слово. Точніше буде сказати: корисна.

– У чому ж його користь?

– У поступовості. Мудра природа придумала не найгірше правило відлучення живих істот від життя. Як можна було зробити це простіше, ніж поступово закриваючи контакти людини з навколишнім світом? Найчастіше смерть настає тоді, коли життя мало вартує. Ревматизм зробив руки незграбними, подагра вилучила ноги, так би мовити, з обігу, шлунок не приймає жодної смачної їжі й нічого не перетравлює, окрім огидної кашки, нирки не хочуть пропускати навіть найменшу чарку горілки, серце не дозволяє бігати, вуха не почують солов’їного співу та журчання струмків, ніс не відрізняє запах старої люльки від запаху конвалії, очі не добачають принад найкрасивішої жінки, а якби й побачили, то організмові з цього й так би нічого не дісталось, бо решта давно вже на пенсії… Усе це прекрасно й логічно складено. Людина поступово стає ізольованою від справ світу цього. У ній ефективно працює лише мозок, який, природно, мусить себе чимось втішити. Зазвичай втішається тим, що існує інший світ, де можна ідеально існувати без використання таких інструментів, як кінцівки, шлунок, орган запаху і тому подібні інструменти, які легко замінити. Я б навіть сказав, що це дуже мило з боку природи створити такий плавний перехід між життям і смертю. Старість з усіма її недоліками – людське благо.

Вільчур звів брови:

– З певної точки зору ти маєш рацію. Але всі каліцтва та недоліки, про які ти говорив, – це не завжди доля старих людей. Часто вони трапляються з тими, хто перебуває у віці, загально званому, як молодість чи зрілість.

Омела запалив цигарку і, смакуючи запах диму, заперечливо похитав головою.

– Я не беру до уваги питання віку. Для мене таке питання не існує.

Вільчур розсміявся.

– Мені не залишається нічого іншого, як визнати твою оригінальність у цьому відношенні, друже. Бо ти, мабуть, єдиний виняток у світі, який не враховує вік.

– Я можу бути єдиним. Чи це якимось чином підриває правдивість моїх тверджень та логіку міркувань? Вік – це питання часу. І тільки часу.

– Ти докорінно помиляєшся. Це не лише питання часу, але й розвиток особистості в цей період. Питання внутрішніх і зовнішніх досягнень. Справа духовної та розумової зрілості. Питання становища в суспільстві. Переходячи від абстракції до реальності, візьмемо близький і очевидний приклад – мене. Щонайменше я не відчуваю себе спорохнілим і думаю, що міг би бути набагато кориснішим, якби не пошкодження руки, якби не інвалідність. А по-друге, ти помиляєшся, думаючи, що людину потрібно відлучити від життя, поступово перериваючи свої контакти з нею. Тут психічний стан вирішує більше й сильніше, ніж фізичні недоліки. Деякі відносно незначні невдачі, іноді викликають повну зневіру в житті та байдужість до смерті. Насправді три дні сильного болю в животі у молодої й цілком здорової людини можуть так спротивити життя, що вона буде близька до самогубства. А в мене були й такі пацієнти, які після ампутації обох рук і ніг не переставали цікавитись усім, що їх оточує.

Омела підвівся.

– Пробач, цісарю. Я залишаю за собою право продовжити цей диспут, але зроблю це іншим разом. На жаль, зараз не можу тобі служити, бо наближається час мого щоденного походу до Радолішок. Тим часом застрахуй свої аргументи в якійсь страховій компанії. Заробиш на цьому, бо вони виплатять велику компенсацію. Я розіб’ю їх так, що каменя на камені не залишиться.

Він підніс капелюха над головою і заспівав досить хрипким голосом:

– Камінь на камені, камінь на камені, а на тому камені ще один камінь.

І пішов геть, наспівуючи, а Вільчур з усмішкою спостерігав за ним: він прекрасно знав, що Омела пришвидшив свій похід до корчми лише тому, що просто не міг знайти контраргументи, а в принципі не любив, щоб будь-кому в дискусії визнати рацію.

Коли Вільчур зазирнув до Люції, то застав її за шиттям. Узагалі, ступінь її зацікавленості в очікуваній забаві був для Вільчура несподіванкою. Як він собі пригадував, у Варшаві Люція рідко бувала на балах чи танцях, вона також не пропадала за такими розвагами, як театр чи кіно. Вільчурові це здавалося цілком природним, бо відповідало його власним інтересам. Він вважав її дівчиною серйозною, яка недаремно присвятила себе такій відповідальній і цінній праці, як праця лікаря.

Тепер він був здивований її переміною, бо за переміну він сприйняв раптовий потяг до танців. Ще кілька днів тому він би сміявся, якби йому сказали, що Люція може присвятити свою увагу таким смішним речам, як перешивання сукні.

Однак на нього чекала ще більша несподіванка. Саме в суботу, незважаючи на те, що в амбулаторії іще шестеро людей чекало на перев’язку, Люція, залишивши вказівки для Донки, вирушила в Радолішки. Коли через дві години вона повернулася, Вільчур запитав, що сталося, Люція відповіла так, ніби йшлося про цілком звичайну річ:

– Зрештою, сьогодні цей бал у Ковалеві, і я мусила піти до перукаря, щоб зробити зачіску.

Лише тепер він помітив на її голові якісь дивні кучері й локони. Навіть їй із цим було красивіше. Однак він не міг видобути із себе нічого іншого і сказав:

– Ну, звісно, звісно.

В душі ж Вільчур так зовсім не думав, щоб це було чимось звичайним. За обідом помітив, що її нігті