Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

Ідея Саші полягала у тому, що вона не мала права відступати, тобто мусила потрапити всередину «Хонки» попри все. Тобто нічого оригінального і конкретного, проте з таких ідей вона завжди намагалася вичавити максимум, що та жабка, яка потрапила у глечик з молоком і довго молотила лапками, поки молоко не перетворилося на вершки. Саша обійшла навколо будинку, намагаючись згадати креслення будівництва з Кончі-Заспи, що вона колись – Господи, як давно, здається, то відбувалося, століття тому! – так зухвало поцупила прямо зі столу прорабів. «Вентиляційні отвори… Вентиляція є скрізь, значить, мусить бути і тут…» – розмірковувала Саша.

– Стій! Та постій же ти… – Її наздогнав Іван. – Я з тобою!

Разом за півгодини вони розшукали місце в стіні, де можна потрапити у вентиляційні труби. Порівняно з Іваном невеличкій Саші було значно легше пхатися по ним, але Іван продемонстрував дива гнучкості і вправності, не відставав і, зрештою, також помалу протискався за нею. Вони вилізли у вентиляційну шахту, куди вели бетонні сходи, спустилися трохи вниз, у саму шахту, де побачили скручені невеликими шурупами труби. Розкрутити кілька шурупів для Івана не стало складним завданням, отже за кілька хвилин вони опинилися в підвалі «Хонки».

– Нічого собі! – здивувався Іван. – Який красивий! Це точно підвал?

Приміщення дійсно виглядало дуже яскраво і мало нагадувало підвальне приміщення.

– Думаю, що так.

– Не пошкодували грошей. Що ж там тоді нагорі?! – Івана все дивувало, але Саша неодноразово бачила світлини з Міжріччя на медіа-ресурсах. Хоча одна справа – світлини, а зовсім інша – побачити на власні очі та ще й розпочати огляд із такого підвалу.

– Можливо, це найдорожчий ремонт підвалу в світі! – пожартувала Саша. Вона клацнула мобільним, хотіла сфотографувати, але телефон розрядився.

– А, що б тебе… – на щастя, фотоапарат ще тримав зарядку.

Вони піднялися східцями нагору.

– Треба терміново зарядити мобільник і фотоапарат. Давай подивимося, де є розетки, – Саша відкрила перші ж двері, на які натрапила в коридорі.

Кімната нагадувала робочий кабінет. На столі лежали папери, стояв масивний, схожий на апарат зі старих радянських кінофільмів, телефон. Саша підійшла ближче, придивилася до кнопок, напроти яких стояли прізвища: «Гусляков», «Шевцов», «син»…

– Так це ж кабінет Хазяїна! – у захопленні вигукнула вона. – Подивись сюди! – Саша підняла і показала чийсь нотатник. – Перший трофей! – кинула в наплічник.

– А от, глянь! – Іван тримав у руках якусь дивну чи то статуетку, чи не статуетку, не зрозуміло. – Що це таке? Схоже на єгипетського жука-скарабея!

– Ну, – Саша взяла до рук дивний сувенір, покрутила, – одне я тобі можу точно сказати: це золото!

– Золото?! Нічого собі! Значить, вже не дарма їхали! – пожартував Іван. – Скільки тут? Грамів триста?

– Десь так. Може, трохи менше. А що це взагалі? – сувенір представляв собою овальної форми фігуру. – Дійсно жук?

– Та ні… Не може бути! – Іван недовірливо дивився на прикрасу. – Ні!

– Що – ні?

– Сашуню, це батон! Справжній золотий батон!

– Уявляєш, – зачаровано сказала Саша, – ти сидиш такий на роботі, а тут до тебе приходять люди: мовляв, так і так, є важливі проблеми економічного характеру, треба порішать, а поки ви рішаєте, ось вам у подарунок, як символ нашого співробітництва, «золотий батон»! І ти його приймаєш так шанобливо і ставиш прямо собі на робочий стіл, як витвір мистецтва, щоб інколи милуватися його формами і блиском… – Тут обидва гучно розсміялися.

Саша перевірила всі шухляди столу, позазирала на полички, і все, що знайшла – тільки якісь папери, з якими не мала часу розбиратися, – запхала у наплічник. Іван надибав відкритий сейф, в якому лежав лише глушник для пістолета. Глушник Іван, зрозуміло, забрав собі – часи насувалися темні, тож у господарстві все згодиться.

Наступна кімната виявилася жіночою спальнею. Саша сіла біля трюмо, озирнулася. Очевидно, тут жила співмешканка Хазяїна, яку ніхто на людях так і не побачив. Жодних світлин, помад, тюбиків – шухляди виявилися порожніми, по всьому було видно, що господарка кімнати дорожила своїми речами. В глибині спальні стояло ліжко, і, ввімкнувши телефон і фотоапарат на зарядку в розетку, Саша прилягла і миттєво відчула, наскільки втомилася.

– Слухай, я полежу кілька хвилин тут, добре?

– Добре, – відповів чоловік. – Ти закрийся зсередини, а я далі пройдуся, гляну, що там…

Прокинулася Саша години за дві, не раніше, від страшенного галаса і гупання. Швидко підскочила до мобільного, набрала Івана:

– Ти де? Я заспала, так?

– Я на прохідній. Тут купа мародерів понаїхала, всі з автоматами, кажуть, що з Майдану.

– А що самооборона?

– Самооборона не пускає, але ми без зброї…

«Так, – подумала Саша. – Ми й досі без зброї. І це стає головною проблемою!»

Раптом щось наче впало в коридорі, і Саша здогадалася, звідки і чому звуки – хтось вибивав вхідні двері й ось, нарешті, вибив. По коридору затупотіли десятки ніг, зазвучали чоловічі голоси. Саша схопила телефон і фотоапарат і вискочила в коридор – всю «Хонку» заповнили озброєні молоді люди в камуфляжах і балаклавах. І хоча вдягнуті вони були наче майданівці, за духом зовсім не були схожі на мітингувальників, це одразу кинулося Саші в очі.

– Агов, ви хто такі? – закричала вона щосили, але на неї ніхто не звернув уваги. – Зупинись! – схопила вона за руку хлопця, що проходив поруч. На обличчі той мав балаклаву, і у прорізь на неї дивилися впевнені в своїй абсолютній правоті наглуваті очі людини, що звикла брати від життя все, що погано лежить. То був явно не погляд майданівця. – Ви хто такі? – ще раз запитала Саша.

– Як хто? Ми – майданівці! – завчено відповів хлопець. В очах у нього стрибали чортенята. – Самооборона!

– А з якої ви сотні?

– З сотні автомата Калашникова! – відповів хлопець, зареготав і висмикнув руку.

На Сашу не звертали уваги – фальшиві майданівці перевертали в «Хонці» все догори ногами, обчистили всі кімнати, хоча не так багато їм і дісталося звідти – Хазяїн дбайливо захопив з собою все дійсно цінне, що встиг. Зате на кухні мародери згребли все срібло, все, що змогли знайти. Погром у Міжріччі скидався на дурний сон, і Саша набрала мобільний Івана:

– Слухай, вони тут просто все догори дриґом ставлять, грабують! Невже нічого не можна зробити?

– Їх багато. Приїхали на джипах, у всіх зброя. Схоже на добре