Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цього дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти. Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла. Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.

«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. — У тебе вже часу нема!»

«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.

У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всередині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибокий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей, а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком розбризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію, злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продовжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.

Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути. Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала силу власного зосередження — розум горів ним, ніби смоло­скип, укритий сосновою живицею, — і все воно було націлене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки випинався формою, що виділялася на тлі загальної кривавості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде. Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі. Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.

— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!

Наручник в’ївся глибоко, і якусь мить Джессі була до огиди певна, що він уже ні на міліметр не посунеться, що наступний його рух буде тоді, коли якийсь коп із закушеною сигарою відімкне його й зніме з трупа. Вона не може його посунути, жодна земна сила не здатна його посунути, ні правителі небесні, ні владики пекельні не здатні його посунути.

Тоді на тильному боці долоні виникло відчуття, ніби удар блискавиці, і наручник смикнувся трішки вгору. Спинився, тоді продовжив рух. Разом із рухом металу те гаряче електричне пощипування також почало розходитися долонею, швидко перетворилося на темний вогонь, що спочатку поширився навколо, наче браслет, а тоді вкусив плоть батальйоном червоних мурах.

Наручник рухався, бо рухалася шкіра, яку він охоплював, сунучись, наче якийсь важкий предмет на килимку, якщо почати той килимок смикати. Рваний круглий надріз, який Джессі зробила собі навколо зап’ястка, поширшав, тягнучи вологі волокна сухожиль через прогалину і створюючи таким чином червоний браслет. Шкіра ззаду на долоні почала морщитися й збігатися перед металом, і тепер Джессі згадала, як виглядало покривало, коли вона зсунула його до підніжжя ліжка, педалюючи ногами.

«Я здираю шкіру собі з долоні, — подумала вона. — Господи Ісусе, здираю шкіру, ніби апельсин чищу».

— Пусти! — закричала Джессі на наручник, зненацька озвірівши поза всіма межами. На ту мить вона вважала метал живою істотою, що вчепилася в неї безліччю зубів, ніби мінога чи скажений горностай. — Просто відпусти мене!

Наручник зсунувся набагато далі, ніж під час попередніх спроб вислизнути з нього, але все одно тримався, вперто відмовляючись віддавати останню чверть (чи тепер, напевно, лише одну восьму) дюйма. Тьмяний, вимазаний кров’ю метал тепер лежав упоперек долоні, з якої було частково здерто шкіру, оголюючи блискучу сітчасту структу­ру сухожиль кольору свіжих слив. Тильний бік долоні нагадував індичу ніжку, з якої зняли хрумку шкірку. Постійний тиск униз, який вона застосовувала, ще ширше розтягнув рану на внутрішньому боці зап’ястка, утворивши вкриту сукровицею розколину. Джессі задумалася, чи не відірве собі взагалі всю долоню в цій останній спробі звільнитися. І тут наручник, який досі потрошки рухався — принаймні їй так здавалося, — знову спинився. І цього разу намертво.

«Джессі, ну звісно, він застряг! — крикнула Періжечок. — Ти глянь на шкіру! Вона ж зовсім зібгалася там! Якби ж тобі вдалося випрямити її…»

Джессі вистрелила рукою вперед, накидаючи наручник назад на зап’ясток. Тоді, перш ніж рука взагалі подумала про те, щоб спазмувати, Джессі знову потягла вниз, докладаючи останню краплю залишкової сили. Долоню охопила хвиля болю, коли метал пройшовся по м’ясу між зап’ястком і долонею. Уся відтягнута шкіра вільно зібралася там, на діагоналі між основами мізинця і великого пальця.

На мить відірвана маса шкіри стримувала наручник, а тоді з ледь чутним хлюпанням скотилася під метал. Залишилося подолати той останній кістковий виступ, але й цього вистачало, щоб зупинити її прогрес. Джессі потягла сильніше. Нічого не змінилося.

«Усе, — подумала вона. — Усе, фатить з мене».

І тут, коли Джессі вже збиралася розслабити зболену руку, наручник прослизнув через невеличкий випин, який так довго його стримував, злетів їй з кінчиків пальців і брязнув об стовпчик ліжка. Це сталося настільки швидко, що Джессі спершу й не зрозуміла, що це сталося. Рука вже не була схожа на інструмент, яким зазвичай послуговуються люди, але це була її рука, і вона була вільна.

Вільна.

Джессі перевела погляд з порожнього, закаляного кров’ю наручника на пошматовану долоню, а обличчя повільно просяяло від усвідомлення. «Схожа на пташку, що залетіла в якийсь фабричний механізм, а тоді він виплюнув її з іншого кінця, — подумала вона, — але наручника на ній уже нема. Дійсно нема».

— Не вірю, — харкнула вона. — Просто. Блядь. Не. Вірю.

«Не зважай, Джессі. Поспішай».

Вона стрепенулася, ніби її щойно розтрусили з дрімоти. Поспішати? Саме так. Джессі не знала, скільки крові втратила, — пінта здавалася досить імовірною здогадкою, судячи з просяклого матраца й ручайків, що збігали і скрапували по дошках узголів’я, — але знала, що як втратить іще, то знепритомніє, а подорож із непритомності до смерті буде короткою, наче поромна переправа через вузьку річку.

«І не мрій, — подумала вона. Думки прозвучали знову тим твердим, як криця, голосом, але цього разу він належав лише їй і більше нікому, від чого Джессі втішилася. — Я через усю цю херню срану пройшла не для того, щоб дати дуба тут на підлозі. Паперів я не бачила, але впевнена, що в мене в контракті такого нема».

«Це все дуже добре, але твої ноги…»

Нагадування було зайве.