Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Джессі не стояла на своїх лапах понад добу, і, попри зусилля тримати їх у тонусі, ймовірно, значною помилкою буде надто на них розраховувати, принаймні спочатку. Їх може зсудомити, вони можуть підломитися під нею, або і те, й те. Але попереджена — озброєна… чи як там у народі кажуть. Звісно, впродовж життя вона отримала багато схожих порад (найчастіше приписаних таємничій усюдисущій групі, відомій під назвою «народ»), але побачене в «Лінії вогню»[69] чи прочитане в «Рідерз Дайджест» не підготувало Джессі до того, що вона щойно втнула. Та все одно, вона буде максимально обережною. Проте Джессі припускала, що в цьому аспекті свобода дій у неї не надто широка.

Вона перекотилася ліворуч, волочачи праву руку за собою, наче хвостик повітряного змія чи іржаву вихлопну трубу старого автомобіля. Єдина частина тієї кінцівки, яка відчувалася цілком живою, — це тильний бік долоні, де палали й пекли оголені в’язки сухожиль. Біль був страшний, а відчуття, ніби права рука вимагає розлучення з рештою тіла, лише погіршувало ситуацію, але все це загубилося в напливі надії й тріумфу. Джессі відчула майже божественну радість від можливості перекочуватися по ліжку без обмежень від наручника на зап’ястку. Знову схопила судома, врізаючись у низ тулуба, ніби робочий кінець «льюїсвільського слаґера»[70], але Джессі це проігнорувала. Вона це відчуття радістю назвала? Ой, заслабке слово. То був екстаз. Абсолютний, максимальний екста…

«Джессі! Кінець ліжка! Джессі, зупинись!»

Це не було схоже на край ліжка. Радше на край світу зі старих мап доколумбівських часів. «Далі будуть монстри й змії, — подумала вона. — Не кажучи вже про зламаний лівий зап’ясток. Джесс, спинися!»

Але тіло цей наказ проігнорувало. Воно котилося далі зі всіма своїми судомами, і Джессі саме встигла обернути ліву руку всередині наручника, перш ніж ляпнутися на живіт на краю ліжка, а тоді й зовсім злетіти з нього. Пальці ніг гупнулися на підлогу різким ударом, але її крик був не лише від болю. Врешті-решт, ноги таки опинилися на підлозі. Вони справді торкнулися підлоги.

Після такої незграбної втечі з ліжка її ліва рука жорстко стирчала в бік стовпчика ліжка, до якого була прикута, а права опинилася в тимчасовій пастці між грудьми Джессі і ліжком. Жінка відчувала, як гаряча кров вихлюпується на шкіру й стікає по грудях.

Джессі повернула обличчя вбік і в цій новій болісній позі мусила чекати, поки її тримала безживна паралітична судома від карка до розколини сідниць. Простирадло, до якого були притиснуті груди й пошматована рука, усе просякло кров’ю.

«Я мушу встати, — подумала вона. — Я мушу просто зараз встати, бо інакше помру тут від крововтрати».

Спазм у спині минув, і нарешті Джессі вдалося міцно обіпертися під собою ногами. М’язи виявилися далеко не такими слабкими й умлілими, як вона боялася. Правду кажучи, вони ніби цілком охоче взялися за призначену їм роботу. Джессі відштовхнулася вгору. Кайданка, що сковувала лівицю, ковзнула вгору й зупинилася, наштовхнувшись на наступну дошку узголів’я, але Джессі набула пози, яку, вона була підозрювала, вже ніколи не відчула б: стала на свої рівні біля ліжка, що слугувало їй тюрмою… і замалим не труною.

Її спробувало охопити відчуття немислимої вдячності долі, але вона відштовхнула його так само твердо, як перед тим паніку. Час на вдячність буде пізніше, а зараз не варто забувати, що вона досі не звільнилася від того блядського ліжка і час на це обмежений. Так, поки що вона не відчула запаморочення чи слабкості, але Джессі припускала, що це нічого не означає. Коли настане час зомліти, воно все налине однією хвилею, всі світла згаснуть.

Проте чи ж було їй хоч коли-небудь настільки приємно просто стояти, лише це — і більш нічого? Чи було це хоч колись настільки невимовно прекрасно?

— Ні, — прохрипіла Джессі. — Не думаю.

Пригорнувши правицю собі до грудей так, щоб рана з внутрішнього боку зап’ястка тісно прилягала до верхнього схилу лівої груді, Джессі наполовину обернулася, притискаючись задом до стіни. Тепер вона стояла біля лівого боку ліжка в позі, схожій на солдатську стійку «вільно». Вона довго й глибоко вдихнула, а тоді попросила праву руку й порізану долоню повернутися до роботи.

Рука зі скрипом піднялася, ніби в старої й недоглянутої механічної іграшки, і долоня осіла на полиці над ліжком. Мізинець і підмізинний палець так і відмовлялися рухатися за її командою, але Джессі вдалося схопити полицю трьома іншими пальцями, а тоді скинути її з кронштейнів. Дошка приземлилася на матрац, на якому Джессі пролежала стільки годин, на матрац, де залишалися її обриси, втиснута в рожеве підбиття заглиблена пітна фігура, верх якої частково був обведений кров’ю. Від погляду на ті обриси Джессі нудило, вона злилася й боялася. Від погляду на них Джессі божеволіла.

Вона перевела очі з полиці на матраці на тремтячу праву долоню. Піднесла її до рота й зубами вхопилася на шмат скла, що стирчав з-під нігтя великого пальця. Скло вислизнуло й ковзнуло поміж верхнім іклом і різцем, глибоко прорізаючи м’яке рожеве м’ясо ясна. Джессі відчула швидкий пронизливий укол, а тоді в рот цвіркнула кров, солодко-солона, густа, наче вишневий сироп від кашлю, який вона ковтала дитиною, коли мала грип. На новий поріз Джессі уваги не звернула — за останні кілька хвилин уже змирилася з набагато гіршими, — але поновила хватку й плавно висмикнула скло з пальця. Після цього виплю­нула шматок на ліжко разом із пригорщею теплої крові.

— Окей, — бурмотнула вона й почала втискуватися між стіною й узголів’ям ліжка, хрипко відхекуючись.

Відсунути ліжко від стіни виявилося легше, ніж вона гадала, але вона анітрохи не сумнівалася, що воно взагалі посунеться, якщо вдасться знайти достатню точку опори. Тепер вдалось, і Джессі почала рухати осоружне ложе по навоскованій підлозі. Ноги ліжка перекосилися праворуч, оскільки вона могла пхати лише з лівого боку, але Джессі вже взяла це до уваги й не переймалася. Взагалі, вона зробила це частиною свого рудиментарного плану. «Коли удача відвертається від тебе, — подумала вона, — то відвертається повністю. Може, ти й порізала собі ясна на британський прапор, Джесс, але поки на жоден уламок скла не наступила. Тому просто сунь далі ліжко, дорогенька, і дякуй до…»

Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й побачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим плечем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе напов­нила, — так звані виховані почуття, що складають основу будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми телефонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порівняно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що якби Арсеніо[71] чи Опра коли-небудь опинилися в такій ситуації, то вчинили б точнісінько як вона.

— З дороги, Джералде, — сказала