Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

Усе закінчилося просто — Деніелу, визнаному заблудлою вівцею на шляху до Господа, враховуючи його заслуги перед містом та святою церквою, було запропоновано прийняти католицьку віру — як свідчення відсутності зв’язків із дияволом. Янгол того ж самого дня зайняв місце у церкві замку Гронінґен поруч із вівтарем, а майстрові було дозволено створювати під наглядом братства святі образи з дерева і каменю.

Але на цьому не сталося. Найголовніше відбулося лише згодом. Одного вечора, коли виправданий сидів у темному домі, не знаючи, радіти такому закінченню чи ні й куди тепер прикласти руки та душу, неспокійну із недавніх часів, у двері постукали. Його кликав господар. Із завмиранням серця Данило увійшов та вклонився. Слуга зачинив двері за його спиною.

— Деніеле, — промовив дейхграф, — це творіння тепер завжди стоятиме ось тут. А ти… Ти зробиш іще одну. Я втратив віру, що новий імператор згадає про мене. Скоро зима. Зібратись у це далеке плавання ми вже не встигнемо. Я надішлю ще одне прошення. А ти зробиш іншу Елізу, яку Вілфорт встановить на бушприті мого флагмана. Вона поведе нас за собою до берегів Нового світу. І принесе нам удачу.

Погляд його світився, а очі випромінювали шалену надію.

— Ми знайдемо нові землі. І збудуємо там міста й села. І храми, в яких не буде папських єзуїтів, а тих, хто читатиме Біблію фламандською, не палитимуть на вогнищах. І заберемо туди святі книги, які ти врятував у Леувардені. Ми попливемо туди разом. Я вірю, це станеться.

Данило стояв, глибоко вражений, і дивився в очі своєму панові, якого жодного разу не бачив таким.

— А тим часом…

Підійшовши до іншого темного кута просторої зали, ван Герст із зусиллям підняв щось велике й рушив до Данила.

— Ось, це іспанська кіраса, яку носять командувачі імператорського війська. Ти бачив, напевно. Її переробили на твоє велетенське тіло. Бери, бо у нас багато ворогів. І залишся живий до того часу, коли ми відпливемо від фламандських берегів. І тоді — обіцяю тобі — ти викинеш її, а заразом палаш та шолом. Забудеш гарматну премудрість. Це робитимуть інші. Клянуся святим Мартіном, ти вирізатимеш янголів для храмів, що простягнуть куполи до самого неба, на якому відтоді житиме наш Бог.

***

Молот у вмілих, закопчених вогнем руках робив свою справу. Розпечений до білого, довгастий шмат заліза під його частими ударами ставав довшим і поступово набував форму шаблі. Піт прозорими доріжками стікав чолом Мехмета, змиваючи чорну пилюку.

Кинувши молот, він засунув недороблене у піч, а двоє хлопчиків, тримаючи кліщами таке саме залізо, вже клали його на ковадло. Удари залунали знову. Накульгуючи, Лук’ян затягнув до кузні черговий міх із вугіллям і, висипавши у куті, почав закидати до пічної топки.

Його хитало. На розбитому обличчі понасихали кірки, а руки не бажали згинатися. Молот припинив стукати. Наближався час вечірнього намазу, і Мехмет, вийшовши з кузні, постелив килимок із морської трави та опустився на коліна у молитві. Голова його час од часу хилилася, торкаючись чолом постеленого, а губи промовляли слова, звернені до всемогутнього Аллаха. Спершись на стіну кузні, Лук’ян також прошепотів кілька слів молитви. Мова, якою це промовляв, давно змінилася, а кількість слів, що злітала з порепаних губ, щороку ставала меншою, адже Господь їх однаково не чув.

Простягнута рука коваля тримала шмат напівзасохлого пляцка. Схопивши їжу, Лук’ян уп’явся в неї зубами. Руки тремтіли, відмовляючись слухатися. Та хлопець знав, що після їжі дріж мине і він зможе притягти ще один міх вугілля. Сонце збиралося сісти за море, й від нього вже не боліли очі.

Прожувавши, Лук’ян вклонився і подякував за їжу. Цей коваль був доброю людиною, хоч і рідко щось говорив.

— Мехмете, ти молишся Аллаху?

— Так, я молюся Великому та Всемогутньому Аллаху, — відповів той.

— Мій попередній господар з палацу еміра Абу Хашир ібн Махді був ученою людиною, — несміливо почав Лук’ян. — Він також молився Аллаху. Абу Хашир казав, що мусульманин повинен молитися, ставши обличчям у бік далекої Мекки, де є свята Кибла, і тоді його молитви швидше долинуть до Всевишнього.

— Я так і роблю, — здивовано мовив Мехмет. — Навіщо ти, невірний, мені про це говориш?

— Ти добра людина і даєш мені хліб, — опустив очі Лук’ян. — Тому і я хотів зробити тобі послугу. Ти не молишся у бік святої Мекки. Вона ось там…

Рука християнина вказала дещо інший напрямок.

— Як сміє поганий пес вказувати мені, куди молитися? — скипів коваль. — Візьми міх і йди по вугілля! Поки я не змусив тебе танцювати на вогнищі, яке ще не загасло!

Лук’ян мовчки рушив геть. Та не минуло й двох днів, як Мехмет сам почав розмову. Сонце вже сіло, а він ходив навколо печі, в якій згасав вогонь.

— Ти посіяв у мені зерно сумнівів, — нарешті сказав Мехмет. — Звідки ти взяв, що свята Мекка саме там? Усі мусульмани Аль-Джазаїра моляться так, як я. Розкажи мені.

Довелося Лук’янові розповісти про книги великого халіфа Багдада аль-Мамуна, в яких були зображені на малюнку море Ак-Деніз та усі землі навколо нього. Аль-Джазаїр, Вахран та Джерба розташовувалися на одній лінії, і якщо б її протягнути ще далі, вона не потрапить до Мекки, яка на тому ж малюнку праворуч. Той, хто писав про ці землі та море, хто вчив правильно визначати напрямок, увесь час згадував Аллаха, а отже, був мусульманином.

Колись Мехмет плавав на галерах реїсів і розумівся на морській справі. Розгрібши ногою пісок, він почав малювати берег, сонце, намагаючись скласти все це у голові.

— Ось, із висоти кузні, що стоїть на горі, ми бачимо виступ, за яким далі Вахран, що його захопили невірні, котрі живуть через море, — мовив Лук’ян. — Далеко попереду інший виступ, біля якого Джерба. Звідти ми припливли. Озирнися — між ними пряма лінія. Ти молишся у бік Тунісси. Мекка — ось там.

Тепер Мехмет замислився надовго. А четвертого дня після розмови Лук’ян помітив, що килимок ліг на землю у напрямку, що вказав саме він. Хлопчики, які приходили з міста, приносили їжу, і Мехмет тепер давав йому м’яса та вина.