Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

— Мехмете, ти намагаєшся викувати якомога більше шабель для реїсів. Я міг би сказати тобі, як це зробити, якщо ти не гніватимешся.

Коваль здивовано роззявив рота, проте погані слова цього разу так і не злетіли з його неговірких уст.

— Мене не вчили бути ковалем, — провадив далі Лук’ян, — але Хашир ібн Махді також мав кузню для того, щоб винайти багато нових речей, яких ще ніхто не знає. Він теж вивчав стародавні книги, привезені з Багдада, і знайшов, що не повітря роздуває вогонь та робить його сильнішим.

— Замовкни, невірний пес! — не витримав Мехмет. — Мій батько і мій дід були ковалями, доки я, невдячний їхній син, не поплив із реїсами! Ти вчитимеш мене, як кувати зброю?!

— Не гнівайся, о, найуміліший з ковалів! — заволав Лук’ян. — Але не я вчитиму. Лише інший мудрець, також вірний всемогутньому Аллахові! Проте його нема поруч, тому говоритиме ібн Махді моїми вустами, бо це я запам’ятав усе, про що написано у книгах і що він робив. Живить вогонь не повітря, а лише те, що є у ньому.

— У повітрі нема нічого, тупий віслюче! — вибухнув Мехмет, помахавши красномовно рукою. — Ось, воно порожнє!

— Не гнівайся, мій покровителе, — мало не плачучи, просив Лук’ян. — А скажи тоді: чому високо у горах бігти важче, ніж берегом моря? Чому? Хіба найвеличніший із ковалів не пробував робити це? Чому в кузні, де горить вогонь, дихати також важче, ніж за стінами її? Бо у повітрі таки є щось таке, чого людина не бачить. І воно потрібне вогню, щоб горіти. Воно ж потрібне людині, щоб жити. Високо у горах його менше, тому там важко бігти. Внизу біля моря його багато. У кузні його забирає вогонь, який горить. Тому щойно вийдеш за стіни — одразу дихається легше.

Мехмет надовго замовк.

— О великий учителю усіх реїських ковалів! Накажи збудувати піч на морському березі. І ти сам побачиш, як горітиме вогонь і наскільки швидше залізо ставатиме м’яким для твого молота! А ще накажи зробити з іншого боку печі друге піддувало, і хлопчики, котрі допомагають тобі, нехай вдувають повітря по черзі, тоді воно потече не як вода під поштовхами весел, а як у річці.

За кілька днів нова кузня вже працювала внизу під стінами міста в куті, що стояв найближче до берега, а біля піддувалів орудували двоє сібі. Містяни дивилися на нове диво Мехмета й возносили хвалу Аллахові.

— Ти заслужив мою милість, — сказав одного разу Мехмет, — але я не емір і не бей, лише коваль. Проси те, що я можу.

— Зроби мені шаблю, — не задумуючись, мовив Лук’ян. — Але таку, щоб могли тримати мої слабкі руки.

— Навіщо вона тобі? — не зрозумів той.

Схиливши голову, Лук’ян розповів йому про розваги Сінана зі синьйором Марком, які тепер не були щоденними, проте, якщо вже розпочиналися, то тривали пів ночі.

— Зроби таку, щоб вона хоча б не випадала з руки і я міг би хоч якось зачепити його, аби синьйор Марко розгнівався і нарешті вбив мене. Бо так я більше не можу.

— Цей невірний пес, якого пригрів Хизир, — справді найкращий воїн, вартий половини реїсів, — задумливо проказав Мехмет. — Навряд чи я зміг би зробити таку шаблю, яка допоможе тобі поранити його.

Голова Лук’яна впала ще нижче.

— Я також походжу з тих, кого ви звете невірними, — розпачливо застогнав Лук’ян, ковтаючи сльози. — І ще пам’ятаю, про що пишуть наші святі книги, в яких слово Боже. Вони вчать терпіти і чекати, коли на голову наших ворогів потече небесна сірка за гріхи їхні. Але я не можу більше чекати. Втопився б у морі, та коли згадую оте добро, яке також довелося побачити, — не стає сил. Якби-то знати, що кругом саме пекло — тоді зміг би. А так…

— Я лише сказав, що не можу зробити її ось цими руками, — не звернувши уваги на ці сльозливі бідкання, повторив коваль. — Але не казав, що такої шаблі не буває. Ти мусиш зробити її сам.

— Як це… — не зрозумів нещасний. — Я… не вмію.

— Я подарую тобі більше, ніж шаблю. Дам тобі три дні, упродовж яких ти не носитимеш вугілля, натомість куватимеш її. Нехай це буде початок твого джихаду.

— А що таке джихад? — запитав Лук’ян.

— Це може знати лише правовірний мусульманин.

— Скажи мені, Мехмете, я не розповім про це іншим невірним, присягаюся! — змолився Лук’ян.

Але той лише засміявся у відповідь.

— Річ не у тім, що ти розповісиш таємницю нашим ворогам. Просто невірний не може цього зрозуміти.

— Скажи, о найкращий із ковалів! — не відчіпався Лук’ян. — Мені вдалося осягнути багато мудрих книжок, що написали ваші мудреці. Тож спробую зрозуміти і це.

— Гаразд, — подумавши, мовив Мехмет. — Кожен правовірний мусульманин повинен нести волю Аллаха скрізь, де тільки може. Ми б’ємося з невірними, щоб воля Аллаха була скрізь. Але навіть тут, за стінами Аль-Джазаїра, є місця, куди вона ще не сягнула.

— Хіба? — не зрозумів Лук’ян. — Де, скажи?

— Ось тут, зовсім поруч, біля мене, — пояснював неговіркий Мехмет. — У твоєму серці нема Аллаха. Тому жодна шабля не допоможе тобі вразити Марка. Тому ти і далі звиватимешся, наче піщаний хробак, під їхніми знущаннями, а вночі ховатимешся, немов пацюк. І твій джихад буде важчий, аніж у будь-кого з реїсів, яких ти бачиш. Їхній джихад малий, бо в кожному з них уже живе Аллах і їм належить нести його волю далі. Твій джихад — великий, бо ти повинен насамперед пустити Аллаха у своє серце. А це набагато важче.

— А як зробити це?

— Почни зі шаблі, — упевнено порадив Мехмет. — Ось молот. Ніколи не переможе ворога той, хто не здатний перемагати себе.

Мехмет дотримав обіцянки. Упродовж трьох днів двоє бедуїнів носили вугілля, а Лук’ян, стоячи поруч із ним, хоч ледве тримався на ногах, кував зброю, і далі не розуміючи, яким чином у його серці повинен з’явитись Аллах.

…Упродовж цього року Хизир не часто бував у Аль-Джазаїрі. Звістка про його перемогу ширилася хвилями Ак-Денізу в усіх напрямках, і реїси, які плавали окремо, стікалися на Джербу, визнаючи його владу над своїми галерами. Скориставшись розгромом імператорського флоту, він одразу ж зібрав тих, хто виявився поруч, і здійснив рейд до північних берегів, захопивши багато золота та бранців.

Уся ця здобич стікалася до Аль-Джазаїра, перетворюючи місто морських розбійників на могутню країну, де влада належала лише йому. Майстерні гончарів, зброярів та склодувів уже не вміщалися за стінами, як і