Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

А я точно маг землі?

Цим питанням я переймалася вже кілька годин, поки по лікті возилася в піску, розкидала добрива і намагалася не померти від їхнього задушливого смороду. Їдкий, нав'язливий запах в'їдався в шкіру, у волосся, в легені — настільки, що одна зі служниць не витримала і з глухим стукотом звалилася непритомною просто в клумбу. Я дивилася на неї і розуміла, що, мабуть, заздрю.

Я щосили намагалася не кривитися, але це було марно — очі сльозилися, у животі неприємно скручувало, а думки одна за одною кружляли навколо єдиного бажання: більше ніколи, ніколи не бачити цю прокляту землю. Як же зручно живеться, коли можна змахнути рукою, і перед тобою вже розкидається квітучий сад, доглянутий і пахучий!

До обіду я вже була на межі. Світ перед очима злегка плив, рухи ставали повільнішими, важчими. Зібравши останні сили, я зробила кілька ковтків теплої води, насилу дішла до невеликої ділянки тіні і, звалившись туди, прикрила очі.

Але варто було мені дозволити собі хоч мить спокою, як попереду промайнула знайома постать — одна з головних служниць.

Прокляття.

Різко схопившись, я тут же пошкодувала про це. М'язи ніг пронизав такий біль, ніби мені плеснули на них окропом. Коліна тремтіли, ступні не слухалися, а ще через секунду я незграбно наступила на поділ сукні та з глухим стуком впала назад у пил.

Прекрасно. Просто чудово.

Скрипнувши зубами, я поспішно піднялася, але тіло все ще зрадницьки похитувало. Зібравши всю гордість, що залишилася, я випросталася, роблячи вигляд, що так і було задумано, і, не гаючи більше ні секунди, кинулася до решти служниць.

Ми вишикувалися в ряд — рівно, чітко, як за командою, старанно вдаючи, що готові до нових наказів.

Головна служниця вже було пройшла повз, навіть не удостоївши нас поглядом, але раптом різко зупинилася. Клацнула пальцями — коротко, уривчасто, ніби згадала щось важливе, — і повільно обернулася в наш бік.

— Так... — її голос був хриплуватим, з ледь помітною різкістю в інтонації. Я мимоволі напружилася. Здається, раніше я не чула саме цього голосу. Усі головні служниці носили однакові маски, що приховували обличчя, і відрізнити їх можна було лише за рухами, манерою мови, голосом.

Вона окинула нас швидким, оцінювальним поглядом, немов вишукуючи потрібну деталь у низці однотипних візерунків. Її рукавичка ліниво ковзнула вбік, вказавши на одну з дівчат.

— Ти і... — пауза, знову пробіжка поглядом, цього разу довше, прискіпливіше.

Я відчула цей момент за долю секунди до того, як він стався.

— Ти. За мною.

Вона вже розвернулася і покрокувала геть, навіть не потрудившись пояснити, навіщо і куди веде нас. Але мені було все одно. Адреналін вибухнув у венах, вдарив у голову, наповнюючи тіло легкістю, а серце — шаленим нетерпінням.

Це мій шанс.

Легка усмішка промайнула на губах. Біль у ногах, втома, ломота — усе зникло в одну мить. Я з готовністю зірвалася з місця, наздоганяючи головну служницю швидкими, впевненими кроками.

Залишок дня пройшов у нескінченній низці дрібних доручень: прибирання, розвішування прикрас, підготовка залів. Ми натягували різнокольорові ліхтарики з тканини, розвішували стрічки із золотим шиттям — такі ж, як ті, що я бачила в місті. Щоправда, тут орнаменти були складнішими, химернішими, а матеріали явно коштували шалених грошей.

Щось у цьому здалося мені дивним.

У Лісовому Королівстві в подібних випадках використовували магічні світильники — зручно, просто, практично. Чому ж тут віддали перевагу ручній роботі? Можливо, так вимагало саме свято, надаючи особливої атмосфери.

Поки нас ганяли з однієї зали в іншу, я непомітно вивчала обстановку. І, нарешті, помітила його.

Коридор.

Той самий коридор, що описувала Карін.

Як я і припускала, охорона була всюди. Біля кожного входу і виходу — щонайменше двоє стражників. Крім того, повз нас раз у раз проходили інші — парними патрулями, один із важким мечем на поясі, а другий із хижою увагою в очах. Точно маг.

Занадто багато.

Головна служниця, яка весь цей час віддавала нам накази, нарешті відволіклася, переключивши увагу на іншу групу. Ми опинилися наодинці, але, здається, тільки я сприймала це як можливість. Решта служниць безтурботно продовжили займатися справами, немов не існувало нічого, крім чергового дня, сповненого роботою.

Саме в цей момент я помітила, як повз нас проходить група дівчат, несучи оберемки квітів у бік потрібного мені коридору.

Ось він, мій шанс.

Не гаючи часу, я ковзнула за ними, намагаючись рухатися швидко, але непомітно. Дорогою я прихопила одну з ваз, що стояли поруч, щоб виглядати частиною процесії. Пальці стиснули холодний край посудини, і я обережно зробила крок уперед, зливаючись із загальною картиною.

Коли ми оминули варту, я ледь помітно стиснула зуби і затримала дихання, повністю зосередившись на кроках. Головне — рухатися природньо. Головне — не оступитися, не замешкатися. Охоронці мигцем окинули нас поглядом, але, як я й сподівалася, не виявили ані найменшого інтересу.

Занадто легко, — промайнуло в мене в голові, але я тут же відігнала цю думку.

Ми звернули в правий коридор — той самий, який, як я зрозуміла, був доступний лише наближеним короля. Різниця відчувалася моментально. Тут не було метушні, не миготіли служниці, ніхто не носився з ганчірками і підносами. Простір немов дихав тишею і величчю.

Довгий світлий коридор, стіни якого прикрашали важкі гобелени з вигадливим візерунком, привів нас до розвилки. Ми повернули праворуч, і тепер я точно знала, що кабінет короля був зовсім в іншій стороні. Пройшовши ще кілька метрів, ми зупинилися перед масивними дерев'яними дверима. На них був вирізьблений Фенікс — його крила розкинулися в гордому зльоті, а полум'я, ніби живе, пробігало по майстерно вигравіруваному пір'ю.

Двері скрипнули, пропускаючи нас усередину.

Я підняла очі від підлоги, з цікавістю оглядаючи приміщення. Попереду я почула приглушений шепіт служниць, але не надала цьому значення. Хоча, можливо, варто було б.