Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— Ти не моя піддана, і я не твоя принцеса. Ти й так допомогла мені тим, що поділилася інформацією, хоча могла б просто проігнорувати.

Я зробила крок назад, готуючись піти, але раптом зупинилася і, трохи схиливши голову набік, лукаво примружилася:

— І... невже ти думаєш, що я прибула в Одхан сама?

Я помітила, як її очі на секунду розширилися, але перш ніж вона встигла щось сказати, я підморгнула їй, розвернулася і, легко ступаючи по прохолодному піску, ковзнула в темний прохід.

Незабаром тиша ночі зімкнулася навколо мене, а шум хвиль, ніби останній прощальний шепіт, провів мене назад углиб замку.

***

Насилу, майже на дотик, я пробиралася крізь напівтемні коридори, намагаючись злитися з тінню. Наближався світанок, і замок повільно, але вірно оживав. Людей ставало дедалі більше — слуги поспішали на кухню, а охорона подвоювала пильність. Серце гулко відбивало в грудях, немов бойовий барабан, а кожна тінь здавалася мені втіленою загрозою.

Добравшись до кімнати, я тихо зачинила за собою двері, миттєво скинула взуття і пірнула під ковдру, немов це могло мене захистити. Тіло все ще тремтіло від напруги, м'язи зводило від втоми. Я заплющила очі, але повіки здавалися ненадійною перешкодою для образів, що вихором проносилися в голові. Серце билося так люто, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Кілька довгих хвилин я лежала нерухомо, нездатна навіть поворухнути пальцем, вслухаючись у власне важке дихання і гучну тишу кімнати.

Нарешті, зумівши опанувати себе, я відкрила одне око і втупилася в старий дерев'яний годинник, що висів на стіні біля дверей. Його масивний корпус здавався чорною плямою в темряві, а стрілки, немов гострі клинки, невблаганно відраховували мій час. До підйому залишалося всього півгодини. Заплющивши очі, я спробувала привести думки до ладу. Знову і знову прокручувала в голові план, ніби малювала на пергаменті кожну стежку, що веде до кабінету короля.

Сьогодні мені належало дізнатися все: маршрути стражників, пересування слуг, які доручення приводять їх у ту частину замку. На все у мене був лише один день. Завтра двері палацу відчиняться для простого люду, але, як вдалося з'ясувати у прислуги, доступною виявиться лише зовнішня частина замку і сади. Це означало, що більша частина охорони буде спрямована туди. Однак сподіватися, що внутрішні покої залишаться без нагляду, було б нерозумно.

По лобі скотилася крапля поту, залишаючи за собою прохолодний, липкий слід. Незважаючи на ранню годину, повітря вже починало густіти від спеки, наповнюючи приміщення задушливим маревом. У кімнаті було тісно від безлічі сплячих тіл, і дихання кожного з них ніби крало в мене кисень. Я різко відчула, як груди стиснулися від нестачі повітря. Вдих... ще один... але що глибше я намагалася дихати, то сильніше темніло в очах. На мить стіни зімкнулися, простір звузився, а світ став хитким, немов міраж у літню спеку. Я судорожно ковтала повітря, але воно не приносило полегшення.

Що зі мною...?

Я заплющила очі, дозволяючи собі на кілька дорогоцінних секунд розчинитися в темряві власних повік. Легені, здавалося, стиснулися в кулак, але я змусила себе зробити глибокий вдих, потім ще один — повільний, обережний, немов боялася, що повітря може виявитися отруєним. Поступово дихання вирівнялося, серце вже не так люто калатало в грудях, але слабкість усе ще чіпко тримала моє тіло у своїх лещатах.

За дверима почулися легкі кроки, приглушені шепоти, короткий сміх — служниці прокидалися, готуючись до початку дня. Я знала, що часу залишилося обмаль, але дозволила собі ще кілька коротких хвилин просто лежати із заплющеними очима, намагаючись вгамувати головний біль, що скував скроні тугими обручами.

Пролунав знайомий скрип дверних петель — важкий, протяжний, немов саме повітря в кімнаті здригнулося від цього звуку. Старші служниці увійшли, їхні впевнені кроки розрізали ранкову сонну плутанину. Голоси дзвеніли, пробуджуючи всіх, хто ще чіплявся за останні миті сну. Нас підняли, зібрали в невелику групу, почали роздавати доручення.

Я слухала, але слова тонули в гулі крові, що пульсувала у скронях. Ноги гуділи від втоми, щиколотки набрякли, ніби налилися свинцем, а голова здавалася надто важкою, немов могла закинутися назад від надлишку думок. Лише звичка і довгі тренування дозволили мені втриматися в реальності, вихоплюючи з потоку наказів те, що стосувалося мене.

Сьогодні мене відправили працювати в сади на весь день. Удача, ніби глузливо фиркнувши, відвернулася, не бажаючи затримуватися біля мене довше, ніж треба. Я знала, що це значно ускладнить моє завдання. Тепер треба було придумати, як непомітно пробратися у внутрішню частину палацу, не привертаючи зайвої уваги.

Я зковтнула, намагаючись не піддаватися паніці.

Хай прибудуть зі мною сили Перших, щоб прожити ще один день.