Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Я довго ховав свої малюнки. Вони лежали в папці під ліжком — між зошитами й забутими коміксами. Вони були... моїми. Таємними. Як щоденник, тільки кольоровий.

Аж раптом одного дня в школі оголосили виставку дитячих робіт.

— Принесіть щось, що зробили своїми руками, — сказала вчителька. — Це може бути все, що хочете. Все, що про вас.

Я не одразу вирішив. А потім... згадав, як мама сказала: "Щастя має свій слід." І я подумав: а раптом хтось побачить мій?

Того ранку я тримав папку так, ніби в ній було щось крихке. І насправді — так і було. Бо коли показуєш світові те, що в серці, — це завжди трохи страшно.

Малюнки розвішували в холі школи. Поруч — вироби з бісеру, аплікації, вірші. І серед них — мій аркуш: нічне місто з вікнами, що світяться. І підпис: "Світло всередині."

Першою підійшла мама. Вона стояла мовчки. Довго.

— Це... — почала вона, але не закінчила. Просто взяла мене за руку. І її долоня тремтіла.

А потім — учителі. Однокласники. Навіть хтось із молодших. Дехто питав: "Ти це сам зробив?", дехто просто усміхався.

Я вперше побачив: те, що створено з душі, може торкнутись інших. Мов промінь, що виходить із вікна й знаходить чиєсь обличчя в темряві.

Того вечора я знову малював. Але вже інакше. Не лише для себе. А ще й для того, щоб ділитись.

---