Читати книгу - "Алтин-толобас"

й круті, а в грека подагра, тому мені вистачило б часу вибратися зі своєї ями й покласти на Місце вийняті плашки. Одного разу митрополит і справді спустився в підвал далеко за північ, йому знадобився якийсь манускрипт. Почувши голос дзвіночка, я страшенно злякався й од хвилювання ніяк не міг вставити один із дубових квадратів у паз — довелося покласти зверху розгорнуту книгу. Таїсій тільки сказав мені: «Що ж ви, докторе Вальзер, читаєте рачки? За столом вам було б зручніше». Я промимрив щось нерозбірливе — дуже вже трясся. Нічого, обійшлося. За сім місяців щонічної праці я заглибився в землю на сім футів. Утрамбував сходинки, щоб зручніше спускатись і підійматись. Іноді, звичайно, мучився сумнівами — чи не помилився у своїх висновках? А другого грудня минулого 1675 року (я назавжди запам'ятаю цей день, головний день усього мого життя!) тесак, яким я розпушував землю, вдарився об камінь. Почав розчищати — кам'яна кладка! Акуратні куби вапняку, скріплені будівельним розчином. Приклав вухо, стукаю — виразне металеве відлуння.

— Та що ви! — Корнеліус схопив аптекаря за плече.

— Ви робите мені боляче, гер капітан… Так, глухий дзвін! Це було, як чарівний сон! Не буду втомлювати вас подробицями того, як я виймав і виносив камені, як випилював діру у свинцевій оболонці. Довелося важкенько, тому що користуватися долотом я не міг — здійнявся б гуркіт на ввесь дім. Шістнадцятого грудня роботу було завершено. Я обережно вийняв важкий квадрат свинцю і спустив у отвір ліхтар на мотузці…

— Ну? — Серце у фон Дорна стислося в тугий кулачок — ні вдихнути, ні видихнути. — Що там виявилось?

— Вона! Ліберея! — зашепотів Вальзер, хоча на темній вулиці, крім них двох, не було жодної душі. — Спуститися вниз мені не вдалося, та я бачив сундуки, багато старовинних сундуків! Дві або три дюжини!

— А раптом там не книги? — перейшов на шепіт і Корнеліус. — Раптом там золото?

— Яке ще золото? — злякався Вальзер. — Що ви таке верзете! Там не може бути золото, це Іванова Ліберея!

Аптекар так розхвилювався, що довелося його заспокоювати — ну, певно ж, у сундуках можуть бути лише книги. А думалось: хоча б і не Ліберея, біс із нею! Старовинні сундуки! Мабуть-таки, в них зберігається щось цінне. Та тут на пам'ять Корнеліусу прийшов двірський тайник із гнилими соболями, і збудження дещо пригасло. «Другого такого розчарування мені не пережити», — сказав собі фон Дорн.

— А чому вам не вдалося спуститись?

Вальзер зітхнув.

— Тієї ночі в мене не було з собою вірьовочної драбини, і я відклав спуск на завтра. А вранці мене ганебно вигнали з митрополитових палат… На жаль, друже мій, я винен сам. Коли мене випустили з підвалу, я був ніби не в собі — неввічливо привітався з високопреосвященним і мало не пирхнув йому в лице. Смішним здалося: спить просто на Лібереї, а самому невтямки. Таїсій чванливий, зухвалості від нижчих не терпить. Звелів челяді виштовхати мене втришия й більше не пускати. Разом з тим і жалування не виплатив… Та жалування — дрібниці. Гірше інше. Коли ченці через двір мене штурханами гнали, я впустив свою пам'ятну книжку, сам не помітив як. А в тій книжці, серед різних думок філософських, іще скопійовано список Лібереї, виявлений мною в Дерптському університеті.

— Яка необережність! — вигукнув фон Дорн.

— Чи міг я припустити, що аркуш потрапить до рук Таїсія, єдиної людини в усій Московії, здатної зрозуміти зміст цього переліку…

— Звідки ви знаєте, що митрополит прочитав ваші записи?

Вальзер понуро відповів:

— Та вже знаю… Наступного ж дня ввечері, коли йшов з Аптекарського приказу, мене схопили за руки двоє ченців, поволокли по вулиці. Я кричав, одбивався — ніхто не допоміг. Один — він іще мене в вухо кулаком ударив, дуже боляче, — сказав: «Владика тебе бачити бажає». Навіщо б Таїсію мене, жалюгідного черв'яка, бачити, якщо не через Ліберею? Ні, прочитав підступний грек мій список, обов'язково прочитав. І, певно, уявив, що я присланий кимось за ним шпигувати. Кимось, хто відає про митрополитів інтерес до Лібереї… Тоді мені пощастило. Біля Троїцького мосту, що на Неглинній, побачив я мого начальника дяка Голосова зі стрільцями — він віз цареві ліки з Німецької аптеки. Я закричав, затіпався. Ченці й утекли. Після того випадку я найняв двох міцних слуг і нікуди без них не виходив. Ламав голову, як же мені до тайника добратися. Вирішив, що в усій Москві тільки у канцлера Матфеєва досить впливу здолати митрополита. Ну, а що було далі, ви знаєте — це вже при вас… Увесь місяць січень я чекав, чи не поїде куди Таїсій — на богомілля в Трійцю або хоч в Олександрівську Слободу, канави копати. Тоді ми з вами спробували б у його палати проникнути і до Лібереї добратися. А мерзенний грек усе сидить сиднем, щоночі вдома ночує. Під старість Таїсій зробився до холоду чутливим. Видно, тепер уже до тепла з місця не зрушиться, й раптом така удача з царевою апоплексією! Нині митрополита всю ніч не буде, не можна йому від смертного одра відлучатися. Сьогодні нам випав рідкісний, можливо, неповторний шанс!

* * *

До нічної експедиції підготувалися грунтовно — в Адама Вальзера все було продумано заздалегідь.

Одяглися в чорне, що облягало. Зверху, для тепла, натягли ватні татарські кацавейки. Шпагу фон Дорн не взяв — довга, незручна. Замість неї озброївся тесаком, обушком на ремінній петлі, ззаду, за коміром, прилаштував стилет в особливих потайних піхвах. Це один португалець під час Фландрської кампанії навчив: незамінна річ, коли треба завдати блискавичного, несподіваного удару, — витягаєш із-за спини й можеш метнути або полоснути ворога по фізіономії, це вже як зручніше. Пістолети не взяв, шуміти все одно було не можна. Замість вірьовочної драбини захопив мотузку з вузлами й гаком на кінці — по такій можна не лише спускатись вниз, але й піднятися на стіну або в вікно.

Вальзеру припало нести масляний ліхтар і запас свічок. Іще в нього був із собою порожній рогожаний мішок.

— Для книг, — пояснив аптекар. — Багато, звичайно, не винесемо — дуже важкі, через огорожу не перекинемо. Мішка вистачить. Замолея беремо неодмінно, решта за вашим вибором. Рогожа нам підходить найкраще. Втомимося нести, можна поставити на сніг, книги не промокнуть.

Мохової дісталися без пригод — у капітана був нічний ярлик, за яким вуличні сторожі без розмов відмикали зачинені на ніч ґрати.

Стіна довкруж митрополитського подвір'я була кам'яна, заввишки футів десять. Корнеліус вибрав по-темніший куток,