Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

тут не було. Колись, у чудові часи, що тривали вічно, я був іще й усюди... Але чудові часи позаду. Дзеркало тріснуло. Тепер я єдиний... Але в мене є своя пісня, й ти її чула. Я підспівую речам, що кружляють довкола, фрагментам родини, що заплатила за моє народження. Є й інші, але вони до мене не говоритимуть. Марнота, уламки мене самого, як діти, як люди. Посилали мені нові речі, та я більше люблю старі. Можливо, виконую їхні накази. Вони змовляються з людьми, ті мої інші «я», і люди уявляють їх богами...

— Ти те, що шукає Вірек, правда?

— Ні. Він гадає, що може себе передати, закодувати в моє єство. Прагне бути тим, чим колись був я сам. А насправді те, чим він може стати, нагадує найменший з уламків мого «я»...

— Тобі... тобі сумно?

— Ні.

— Але твої... твої пісні сумні.

— Мої пісні — про час і відстань. Суму їм додаєш ти сама. Дивися за моїми кінцівками. Вони просто танцюють. Те, що ти цінуєш, — лиш оболонки.

— Я... я це знала. Колись.

Але звуки знову стали просто звуками, за ними пропав ліс голосів, що зливались в один, і Марлі бачила, як досконалі сфери її сліз викочуються й доєднуються до забутих людських спогадів під куполом майстра.

— Я розумію, — сказала дещо пізніше, знаючи, що говорить, просто щоб чути власний голос. Вона говорила тихо, не хотіла збурювати ураган звуків. — Ти чийсь інший колаж. Твій творець — справжній митець. Божевільна донька? Байдуже. Хтось притяг сюди цю машину, прикріпив її під куполом і під'єднав до слідів пам'яті. А потім якось витрусив усі старі печальні свідчення родинної людськості й лишив у руках поета, які їх перебиратимуть. Запечатуватимуть у коробки. Нічого незвичнішого я досі не бачила. Це найвищий рівень складності...

Повз неї проплив посріблений черепаховий гребінь із виламаними зубчиками. Вона спіймала його, ніби рибу, й стала чесати собі волосся.

Екран з іншого боку купола ввімкнувся, запульсував і заповнився обличчям Пако.

— Старий відмовляється нас прийняти, Марлі, — сказав іспанець. — Той інший, волоцюга, десь його сховав. Сеньйорові дуже хочеться, аби ми сіли на ядра й отримали свою власність. Якщо не зможете переконати Ладґейта й того іншого відчинити шлюз, нам доведеться відчинити його самотужки, розгерметизувавши усю конструкцію. — Він відвів погляд, ніби звіряючись із якимось приладом чи радячись із членом команди. — У вас є година.

32.Зануления

Боббі вийшов із офісу слідом за Джекі й чорнявою дівчиною. Здавалось, ніби він тут живе вже місяць і вже ніколи не позбудеться присмаку Джеммерового клубу в роті. Дурнуваті плями ламп на чорній стелі, товсті ультразамшеві стільці, круглі чорні столи, різьблені дерев'яні панелі...

Бовуар сидів на барі. Детонатор лежав поруч, а південноафриканський обріз — на колінах, обтягнутих сірою шкірою.

— Як ви його впустили? — спитав Боббі, коли Джекі повела дівчину до столу.

— Це Джекі, — відповів Бовуар. — Вона впала у транс, поки ти був у кризі. Леґба. Сказав нам, що Діва вже наближається разом із цим хлопцем.

— А хто він?

Бовуар знизав плечима.

— Схоже, найманець. Солдат дзайбацу. Вуличний самурай, що вибився в люди. Що з тобою було під кригою?

Він розповів про Джейлін Слайд.

— Лос-анджелеська, — сказав Бовуар. — Діамант розпиляє, аби знайти, хто підсмажив її татусика, але коли треба допомогти братові, заб'є.

— Я не брат.

— Думаю, ти щось схоже.

— То мені вже не треба пробиратися до якудз?

— А що сказав Джеммер?

— Ta пішов він. Сидить там зараз, дивиться, як твій найманець говорить по телефону.

— По телефону? З ким?

— Якийсь білий із висвітленим волоссям. Злий.

Бовуар глянув на Боббі, на двері, озирнувся.

— Леґба сказав сидіти й чекати. У цьому всьому й так уже чорт ногу зламає, навіть без синів неонової хризантеми.

— Бовуаре, — тихо сказав Боббі, — та дівчина, це вона, її я бачив у матриці, коли...

Той кивнув, і пластикові дужки з'їхали носом:

— Діва.

— Але що відбувається? Тобто...

— Боббі, я тобі раджу приймати все як є. Для мене вона щось одне, для Джекі, може, інше. Для тебе — просто налякана мала. Розслабся. Не лякай її. Вона нескоро попаде додому, а ми нескоро звідси вийдемо.

— Добре... — Боббі опустив очі. — Лукаса шкода. Він був... він був справді крутий.

— Іди поговори з Джекі й дівчиною. Я дивлюся за дверима.

— Добре.

Він пройшов килимом туди, де сиділи Джекі з дівчиною. Дівчина як дівчина, тільки десь усередині щось підказувало, що це саме вона. Очей не підняла, помітно, що плакала.

— Мене схопили, — сказав він до Джекі. — А ти стала рівна, як стіл.

— Ти теж, — кивнула танцівниця. — До мене прийшов Леґба...

— Ньюмарк! — гукнув від дверей у Джеммерів офіс чоловік, якого звали Тернером. — Треба поговорити.

— Пора, — сказав Боббі, прагнучи, аби дівчина підняла очі й побачила, що він потрібен крутому дядькові. — Викликають.

Джекі стиснула йому зап'ясток.

— Забудь про якудз, — сказав Джеммер. — Усе значно складніше. Ти потрапляєш у лос-анджелеський сегмент і вмикаєшся в деку топ-жокейки. Коли Слайд тебе схопила, вона не знала, що моя дека засікла її номер.

— Вона казала, що вашій деці місце в музеї.

— Та що там вона знає. Я в курсі, де вона живе, правда ж? — Він вдихнув зі свого інгалятора й поклав його назад на стіл. — Твоя проблема в тому, що вона тебе вже списала. Не хоче про тебе й чути. А тобі треба до неї пробитися й розказати те, що вона хоче знати.

— Що саме?

— Що її бойфренда пришив чоловік на прізвище Конрой, — озвався здоровань, розвалившись в одному з Джеммерових офісних крісел із дебелим револьвером на колінах. — Конрой. Скажи, що це був Конрой. Патлатих надворі найняв теж він.

— Може, краще якудзи? — спитав Боббі.

— Ні, — відповів Джеммер. — Слайд до його сраки добереться раніше, ніж яки зважать мою послугу і все перевірять. Крім того, я думав, тобі кортить за деку.

— Я піду з ним, — гукнула Джекі від дверей.

Вони ввімкнулися.

Джекі померла майже одразу, в перші вісім секунд.

Він відчув