Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

І вона була не сама.                                                                                                                                            

Доріан стиснув щелепи, спостерігаючи з затемненої арки старого кам’яного мосту. Вулиця за ним була заповнена людьми, а в самому центрі стояла Флора — поруч із ним.                                                           

Ноа, чоловік, що врятував її, чоловік, на якого вона тепер спиралася, сміючись з якогось тихого жарту, зрозумілого лише їм двом.                                                                                                                                

Вона знайшла спокій.                                                                                                                                         

Доріан мусив нагадувати собі про це щоразу, коли бачив їх разом. Він говорив собі, що не має права втручатися, не має права забирати щастя, яке вона собі збудувала. І все ж він не міг триматися осторонь.                                                                                                                                                              

Протягом місяців він приходив до міста потай, розчиняючись у натовпі, мов привид. Йому здавалося, що одного погляду на неї буде достатньо. Але цей один погляд перетворився на два, два — на безліч вкрадених моментів. Погляд став потребою, потреба — болем.                                                                    

Вона була іншою тепер. Не в тому, як вона рухалася — граційно, сильно, як завжди. А в тому, як вона несла себе. На її плечі більше не тиснули тягарі, в її кроках не було смутку. Вона всміхалася легше, говорила з теплом, що здавалося йому зовсім чужим.                                                                                   

Флора.                                                                                                                                                                  

Це ім’я пекло в його свідомості, як невимовне прокляття.                                                                              

Попередження Елдріна досі звучало в його вухах.                                                                                         

— Її спогади пов’язані зі стабільністю королівства. Якщо вони повернуться, магія може зламатися знову.                                                                                                                                                                   

Якщо він простягне до неї руку, він може приректи все, за що вона пожертвувала собою, щоб урятувати.                                                                                                                                                            

Він мав піти. Мав поховати минуле й відпустити її.                                                                                          

Але тоді настало свято.                                                                                                                                   

Місто змінилося за одну ніч. Прапори золота й багряного кольору звивалися між вулицями, освітленими ліхтарями. У повітрі лунала музика — симфонія флейт і барабанів, поки люди святкували мир, що його здобуло їхнє королівство. Торговці вигукували з яток, продаючи медові тістечка та пряний сидр. Діти танцювали на вулицях, їхній сміх переплітався з розмовами натовпу.                                         

А в самому центрі, під сяйвом тисячі ліхтарів, стояла Флора.                                                                        

Вона була вдягнена в просту білу сукню, вишиту срібною ниткою, її золотаве волосся прикрашали свіжі ромашки. Видовище майже звалило Доріана на коліна.                                                                                 

А тоді він побачив того самого чоловіка поруч із нею.                                                                                     

Ноа взяв її за руку, в його очах було те, що Доріан знав занадто добре. Кохання. Відданість. Майбутнє, яке він був готовий їй подарувати.                                                                                                                   

Світ звузився до цієї єдиної миті, коли Ноа став навколішки перед нею, його слова губилися в шумі натовпу. Люди аплодували, вигукуючи та свистячи, але все, що чув Доріан, — це шалений гул власного серця.                                                                                                                                                                   

Флора всміхнулася.                                                                                                                                            

Вона прошепотіла щось, чого Доріан не почув, а тоді —вона поцілувала його.                                          

Це був ніжний, тривалий поцілунок, сповнений такої ніжності, що зруйнував ті останні уламки рішучості, що залишалися в Доріана.