Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Щось у ньому зламалося.                                                                                                                                   

Оплески наростали, музика здіймалася, а він чув тільки тишу. Його дихання стало різким і нерівним, коли рука Дафни торкнулася його плеча, утримуючи його, перш ніж він упав.                                              

— Тобі не можна тут бути, — тихо мовила вона, її голос був лагідним, але твердим.                                  

Доріан змусив себе відвести погляд, його руки тремтіли. Йому було холодно, наче тепло свята остаточно зникло з його світу.                                                                                                                            

— Я знаю, — прошепотів він.                                                                                                                          

І все ж, коли його вели геть, він не зміг втриматися й озирнувся востаннє.                                                 

Ліра зникла.                                                                                                                                                        

Флора обрала інше життя.                                                                                                                                  

А Доріан ніколи не почувався настільки загубленим.                                                                                       

Час більше не мав значення.                                                                                                                             

Дні, тижні — а можливо, й місяці — розчинилися в безкінечності нічого. Доріан залишався у своїх покоях, порожня тінь того чоловіка, яким він був колись. Вогонь у каміні давно згас до тліючих вуглин, штори щільно затягнуті, аби відгородити його від світу. Пил ліг товстим шаром на неторкнуті книги, неторкнуту їжу. Великий король, воїн, що колись кинув виклик самій долі, тепер сидів на холодній кам’яній підлозі, невидющий, нерухомий.                                                                                                       

Привид самого себе.                                                                                                                                           

Його руки безсиллям лежали на колінах, а колись золотаві очі стали тьмяними, їхнє світло згасло під тягарем горя. Він не правив. Він не говорив. Він не мріяв. Він лише існував — не більше.                        

Королівство не впало, але почало хитатися. Без Доріанового керівництва тягар відповідальності ліг на Олівера, його найвірнішого радника. Разом з Елдріном і Дафною, Олівер робив усе, що міг, щоб утримати королівство на плаву, але чутки про нестабільність ширилися. Королівству потрібен був король, а не його тінь.                                                                                                                                        

Після тижнів вагань троє з них ухвалили рішення. Жорстоке. Але необхідне.                                              

Доріан ніколи не зцілився б сам.                                                                                                                       

Це був холодний вечір, коли вони увійшли до його покоїв. Двері тихо заскрипіли, коли першим ступив Олівер, кожен його рух був наповнений тягарем відповідальності. Його гострі, проникливі очі вивчали неживе тіло чоловіка, якого він колись називав другом. Доріан навіть не зреагував на їхню присутність.

Дафна вагалася, перш ніж опуститися поруч на коліна, шовкова сукня розлилася по кам’яній підлозі. Її очі, зазвичай сповнені тихої впевненості, тепер були невпевнені. Вона простягла руку, що тремтіла, й відгорнула пасмо темного волосся з його обличчя.                                                                                         

— Пробач, — прошепотіла вона.                                                                                                                      

Нарешті Доріан моргнув, ніби прокидаючись від глибокого сну. Він трохи повернув голову, погляд його був розсіяним.                                                                                                                                                     

— За що? — Його голос був хрипким, ледве гучнішим за подих.                                                                   

Олівер різко видихнув і відвів погляд.                                                                                                               

— За те, що ми зараз зробимо, — зізнався він. — Ти зрозумієш згодом.                                                      

Елдрін ступив уперед останнім, його руки вже сяяли м’яким блакитним світлом древньої магії. Повітря навколо них ущільнилося, пульсуючи енергією.                                                                                               

Доріан насупився, повільно починаючи розуміти.