Читати книгу - "День гніву"

class="p1">Гай-гай… З панами княжества литовського мав я давню велику любов і ласку. Зрадять же мене тепер? Казав мій Шапка-Хогольський, що не рушать литовські пани, хоч вогонь і їх підсмалює. Не вигасне, не вигасне. Допильнувати мені того. У Львові земля горить, доносить мій пан Мазаракі, Пінськ і Брестя вже почули мій голос, брата мого вірного Гловацького в Стародуб пішлю. У нього вже п’ятнадцять тисяч купи, так говорять. А Пободайла в Литву. До пана Лупула, мені зичливого, але лукавого, мойого Зеленського пішлю. Від Поклонського вісті сказати Нечаєві: Білорусь буде з нами. Поки пактуємо з комісіями, віділлємо гармати. Заспіваю вам, пани Оссолінські, Опалінські, Заславські. За ваше лукавство заспіваю вам соловіями, та тими з залізними горлами, що під Корсунем співали…

…Посідлайте коні вороні, гей-гей, у Варшаву…

І тобі, пане Кисілю, заспіваю. Ще прийдеш до мене перепрошуватись у Києві… Гай-гай, шкода много говорити…

Страх мій перед своєвіллям власної братії. Не потішимо достойністю свободи матку нашу Отчизну, хоч і покришивши задавнені ярма, коли не втишимо черні. Упав Київ, прадавня столиця, не так через ворогів, як через власну нікчемність. Новий же лад принести — то є моя турбота, щоб мав я суворо горлом карати, щоб мав я власною рукою гамувати своєвілля, підлоту й лжу.

Ce-бо найвищий час рішати. Досить маю матлярства. Нині не в Варшаві і не в Кракові світло, а тут, над Білою Церквою, над моєю Паволоччю. Назад не повернеться хвиля. Капітани правди до мене витягають руки. Велебний Браун добився до мене через Литву. Від генерала Кромвеля, що короля зніс, і побратимство мені пропонує. Він там, я тут за правду стоїмо, народ вибиваємо з кормиги. Так нам, Боже і Пречиста Діво, допоможи, коли таке було Ваше хотіння, щоб мене вибрати між рівними. Кажуть, талісмани від кулі й меча, від вогню і ран знає одна циганка у Франкгаймовій кватерні. Сказати Зорці. Щось клюється, щось бруньчить…

Гей-гей, та наберем червоной китайки на славу, гей-гей…

Знаю, Саллюстіуше, римський сенаторе, не для пустого імені володіння, але такого володіння добиваюсь, щоб творити право. І одіб’юсь. Он там уже мій Виговський іде, буде реферувати… Консиліум скликати треба… Всіх полковників… Тільки не Зарудного… Всіх писарів… Сотників…

А ми тую червону калину підіймемо — гей,

а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…

17

Висохла, поруділа земля. Шлях збився на камінь, гулко оддає гриміт підков. На вижарі, де знітились лелеч[337], і зіновать-трава[338], і див-дерев[339] висох від безвітря, де катран припав до ґрунту, прагне вологи — сосни застали небо, височенні, рівні, як свічі, а небо ось-ось черкнуть, синьожаре, аж гнівне. Обернись у сідлі, отче Ісакію, — погорілим несе аж сюди, за плечима в тебе, над лісом, удень — чорні смуги димів, уночі ж заграва. Тупіт оружних людей, віддається соснами брязкіт мечів, іде кінний комунік. Чорний піп іде, кажуть на Чуднівщині, на Заславщині, сердитий піп, того б пани живцем зо шкури лупили, права рука Перебийносова.

Там Брагім, туди шлях — на Погребище, а навпростець — Заслав. При стремені в чорного попа поводир; присягає вивести на заславський тракт, в букатівський ліс, туди ж — знає чернець — зійдуться з Божою поміччю добрі друзі, що вийшли з ним з полковницького табору на бекети. Єремія пре; той злодюга, як в’юн, висовгується з сіті, утік з-під Махнівки, в Полонному вирвався з петлі, з-під Великого Костянтинова як чкурнув, то тільки пил за ним стояв, навіть каравани й гармати покинув.

Гуд підков і луна лісом — та ніхто не обізветься, ліс знімовнів, мчать кінники, поки сонце високо, а з чорним попом п’ятнадцятеро, сам він у лихій рясці зверх панцера, з-під шишака рветься чорна грива, п’ятірня на шаблі, а хрест на панцері дерев’яний, його вже кришила панська куля. За ним віддих молойців; хто в гусарському панцері, хто дише волохатими грудьми, а шлики заломили, пси-ярчуки, обпалені порохом, січені вже шаблями, Кривоносові діти. То ж другу армію держить по Богдановій, знатніший принципал він по Богданові, давно вже, як з Білої Церкви пішов, його справа — кресати, холопства, бродиицтва, дейнецтва набрав тисячні, рвані, голоколінні купи, а виводить з Полонного в оксамитах; як зайняв від Умані, його жахна слава гримить, дітей ним лякають ляхи.

«І ми безчинно не сидимо, коли нам забирають віру й здоров’я», — казав шкот-характерник, але чернець Ісакій, що добре вивчив його скупе колюче слово й облесний посміх, таки не знає до ладу, яка його віра, адже ж ніколи не бачив, щоб осінився хрестом. Тільки в промінні майне люциперовим видом, тільки поворушить сірим вусом, скам’яніє, від нього нічого не доб’єшся. Знай — діє. «Займем по Сян, а то й далі, — казав, — нехай пан Зіновій марудить собі з комісарами, нехай собі метеляє хвостом, як прошпечений вовк, на мир надіється, нам з тобою, отче, від панів милосердя не ждати — один Ярема воскові сажневі свічі обіцяв єзуїтам, коли наші шкури натягне на бубни. Я ж за ласкою кармазинників не лечу, goddam, поки мойого життя, стою за поспільство, і така його воля, хоч би кров’ю набреніли Горинь і Случ та виступили з берегів…»

Що гадає насправжки, біс його збагне; отець Ісакій має свій розум, а що з Богданом у них не одна рука, те вже сьогодні видно, не треба й листів від Морозенка й Богуна, що просять секретно не спускати зі шкота очей, які то в нього замисли й чи не готується, бува, на старшого. «І нас, — писав корсунський полковник Морозенко, — чернь шанує, але того не забуде ніхто, що Богом даний — Зіновій — лиш один, і без нього і нас не було б, лихих та малих людей». Морозенко, Богун, Нечай — чорнокрильці-орли, гетьманські генерали, про них чернь уже співає пісень, але їхні замисли відомі, цього ж вовчура не збагнеш…

— Де ж той заславський тракт, броднику? — поводир обернув свою плоску харю, вона черцеві давно не подобалась, дивилась з-худошляхецька, підібрали його на мосту, але якось воно дивно: коли вів, заграва була за плечима, тепер погар бив просто в обличчя.

— Скурчибику, — замахнувся чорний піп, — ти, бува, не Яремі нас у зуби ведеш?..

І в той мент заскиглив у хащі орел, поводир вистрибнув зо стремені на землю.

— Бий його, Сило, перекупили псубрата пани!..

Але з хащі блиснули мушкети, і чернець побачив, що дорога