Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

натякали, що позбавлять мене спадщини, якщо я здійсню свої скандальні наміри. Цього слова вони, правда, не вимовили — ні французькою, ні німецькою. Я вже сказав, що з любови до мене вони взагалі утримувалися від жорстоких слів. Усе це мені дали навтямки лише описово, аби я сам здогадався про таку загрозу й зробив відповідний висновок. Я, звичайно, вважаю, що враховуючи становище мого батька та його широку участь у сталеварній промисловости Люксембурґа, я б цілком звів кінці з кінцями, якби жив на обов'язкову частку. Але позбавлення спадщини, що не кажи, а таки неприємно позначилося б на мені й на Зазі. Самі розумієте, не така це вже радість — одружитися з особою, позбавленою спадщини.

- Почасти розумію, намагаючись поставити себе на місце мадемуазель Зази. Але до чого тут ваша подорож?

- З цією проклятою подорожжю справа виглядає так: батьки хочуть мене сплавити з Парижа. Батько так і висловився: «Треба тебе сплавити». Огидне слівце, і як його зрозуміти, я, їй-богу, не знаю. Чи то вони вважають, що я повинен, як сплавна колода, бовтатися в холодній воді, замість того щоб лежати в ліжку з Зазою, насолоджуючись її солодким теплом, — аж дріж бере від однієї думки, — то чи розраховують сплавити мене з якоюсь іншою жінкою, як сплавляють метали, в надії, що я забуду Зазу. Ось така ідея, і їй має прислужитися ця горезвісна подорож, на яку мої батьки вирішили не шкодувати витрат, — адже вона піде на благо їхньому синові! І от мені слід виїхати з Парижа на тривалий час, поїхати геть від «Фолі мюзікаль» та від Зази, побачити нові країни, нових людей, замислитися над побаченим — одне слово, «прочистити мізки від дурощів» — вони це називають «дурощами» — й повернутися іншим, розумієте, — «іншою людиною». Ну скажіть, будь ласка, могли б ви побажати зробитися іншою людиною, не такою, як ви є? У вас в очах сумнів! Але я анітрохи, анітрохи цього не бажаю. Я хочу залишитися таким, який я є, і не хочу, щоб запропоноване мені лікування подорожжю вивернуло навиворіт мій мозок і серце до такої міри, щоб я відмовився від самого себе й забув Зазу. А це цілком можливо. Довга розлука, різка зміна повітря, тисячі нових вражень можуть до цього призвести. Але саме тому, що я теоретично вважаю це можливим, мені цей експеримент і вселяє таку відразу.

- Але ж подумайте! — зауважив я. — Якщо ви станете іншим, то вже не будете шукати в собі вашого колишнього, теперішнього я, не будете шкодувати за ним, тому що ви будете вже не ви.

- І що ж, по-вашому, це втіха для мене теперішнього? Як можна хотіти забути? Я не знаю нічого більш жалюгідного і небажаного, ніж забуття.

- І проте знаєте, що ваша огида до цього експерименту не послужить заставою його невдачі?

- Так, теоретично. Практично ж про це не може бути й мови. Мої батьки зі своєю опікою про сина замислили вбити кохання. Але вони зазнають невдачі, я в цьому так само впевнений, як у собі самому.

- Це вже немало. Але дозвольте запитати, чи вважають ваші батьки, що це справді лише експеримент, і чи готові вони у разі, якщо він закінчиться невдачею і ваші бажання витримають випробування стійкістю, піти вам назустріч?

- Я запитував їх і про це, але прямого «так» досі не домігся. Для них найголовніше — мене «сплавити», ні про що інше вони зараз думати не в змозі. У тому-то й біда, що я дав їм обіцянку, а вони мені — жодної.

- Отже, ви погодилися на від'їзд?

- А що мені ще залишалося? Не міг же я піддати Зазу ризикові позбавлення спадщини. Я їй сказав, що мушу виїхати, і вона дуже плакала — почасти через довгу розлуку, а почасти через те, що вона боїться: раптом батьки приписали мені правильний курс лікування і я повернуся вже з іншими намірами. Я її цілком розумію. Мені й самому іноді стає лячно. Ах, друже мій, що за болісна дилема! Я повинен виїжджати — і не хочу; дав слово поїхати — і не можу. Що мені робити? Від кого чекати допомоги?

- Вам справді можна поспівчувати, любий маркізе, — сказав я. — Але якщо вже ви взяли на себе таке зобов'язання, то ніхто його з вас не зніме.

- Ніхто?

- Ніхто.

Розмова на якусь мить завмерла. Маркіз крутив у руках свій келих. Потім раптом підвівся.

- Ледь не забув… Я ж повинен зателефонувати до своєї подруги. Перепрошую, я зараз повернусь…

Він пішов. Тераса на той час уже спорожніла. Зайнято було ще тільки два столики. Більшість кельнерів стояли без діла. Щоб як-небудь згаяти час, я закурив сиґарету. Повернувшись, Веноста замовив ще пляшку шатолафіт і почав знову:

- Любий мій Крулю, я зараз посвятив вас у конфлікт між мною і моїми батьками, однаково болісний для тієї і тієї сторони. Сподіваюся, що ненавмисним різким словом я не згрішив супроти синівського пієтету й поваги, а також супроти подяки за батьківську турботу й, нарешті, за ту щедрість, в якій виявився той клопіт, щоправда, дуже вже схожий на насильство. Адже тільки в моєму особливому випадку пропозиція з максимальним комфортом здійснити навколосвітню подорож перетворюється на щось настільки нестерпне, що я мимоволі запитую себе, як міг я на це піти. Будь-якому юнакові з родини, або з добропорядної родини, райдужна перспектива всіх цих нових країн і пригод здалася б даром небес. Навіть я у моїх обставинах часом ловлю себе на тому, — і це, безумовно, зрада Зази й нашої любови, — що починаю мріяти про принади такого року в мандрах, про сонм нових осіб, про нові зустрічі, радість і насолоду, які, звичайно ж, обіцяє подорож кожному, хто до цього сприйнятний. Ви тільки уявіть собі: далекі краї, Близький Схід, Північна й Південна Америка, Східна Азія! У Китаї, кажуть, неодруженого джентельмена з Європи обслуговує не менше дюжини слуг. Одному, наприклад, ставиться за обов'язок носити попереду свого пана його візитівки — і більше нічого. І ще мені розповідали: коли один султан з тропічних країв гепнувся з коня і вибив собі передні зуби, він замовив тут, у Парижі, золоті й у кожний з них велів вправити по діаманту. Його кохана носить національний костюм, тобто шмат коштовної тканини, зав'язаний вузлом трохи нижче гнучких стегон. Кажуть, вона прекрасна, як казка, на шиї у неї три або чотири низки перлів, а під ними