Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Безумство яке. Це сталося… Девід купив її в однієї американки. У Барселоні.

— Власниці галереї? У тебе є чек про купівлю картини?

— Можна сказати, що так. Але вона нічого не варта. Та жінка виставила її на вулицю і збиралася взагалі викидати.

Пол провів рукою по обличчю.

— Ти знаєш, хто була ця жінка?

Лів хитає головою.

— То було багато років тому.

— Лів, ти маєш згадати. Це дуже важливо.

І тут її прориває:

— Не пам’ятаю я! Ти не можеш так просто заявлятися сюди й казати, що я маю підтвердити права на мою власну картину лише тому, що хтось десь вирішив, що колись вона належала їм, мільйон років тому! Що це взагалі таке? — вона обходить навколо стола. — Я… у мене просто в голові не вкладається.

Пол затуляє руками обличчя. Потім піднімає голову й дивиться на неї.

— Лів, мені справді шкода. Це найгірший випадок, з яким я будь-коли мав справу.

— Випадок?

— Це те, чим я займаюся. Шукаю крадені твори мистецтва і повертаю їх власникам.

Вона з подивом чує, як невблаганно лунає його голос.

— Але ж картина не крадена. Девід купив її, чесно й законно. А потім подарував мені. Вона моя.

— Її викрали, Лів. Майже сто років тому, так, але викрали. Послухай, є й гарна новина: вони бажають запропонувати певну фінансову компенсацію.

— Компенсацію? Ти вважаєш, що річ у грошах?

— Я лише кажу…

Вона встає, підносить руку до брови.

— Знаєш що, Поле? Гадаю, тобі краще піти.

— Я знаю, що картина багато для тебе важить, але ти маєш зрозуміти.

— Правда. Я хочу, аби ти негайно пішов.

Їхні погляди схрещуються. Вона відчуває, як від неї розходяться невидимі смертоносні хвилі. Схоже, ще ніколи в житті вона не була настільки розлючена.

— Послухай, я спробую придумати, як урегулювати цю справу, щоб…

— Прощавай, Поле.

Вона проводжає його до порога і з тріском зачиняє за ним двері — так гучно, що, здається, цілий будинок ходором ходить у неї під ногами.

18

Їхній медовий місяць. Якщо можна це так назвати. Девід працював над новим конференц-центром у Барселоні — монолітною спорудою, в якій мали відбиватись і блакить небес, і мерехтіння морських хвиль. Лів пригадує легкий подив, викликаний пристойною іспанською Девіда, і своє зачарування тим, що він знав і робив і що відкрилося їй лише тоді. Щодня вони лежали вдвох у готельному ліжку, а потім блукали середньовічними вуличками Готичного кварталу і кварталу Борн, ховаючись у затінку, зупиняючись, аби випити мохіто, ліниво пригортаючи одне одного. Їхня шкіра була липкою від поту. Вона й досі пригадує його руку на своєму стегні. Він мав руки майстра. Завжди трохи розчепірював їх, ніби постійно тримав невидимі плани.

Вони саме обходили навколо площі Каталонії, коли почули голос тієї американки. Жінка горлала на трьох байдужих чоловіків і готова була розридатися, дивлячись, як вони з’являються на порозі панельного будинку і жбурляють меблі, предмети домашнього побуту й дрібні речі просто на землю перед житловим кварталом.

— Ви не можете так чинити! — кричала жінка.

Девід відпустив руку Лів і ступив уперед. Жінка — сухорлява пані середнього віку з яскравим білявим волоссям — видала короткий розпачливий вигук, коли з дому викинули крісло. Купка туристів зупинилась і спостерігала цю сцену.

— З вами все гаразд? — спитав він, узявши її під лікоть.

— Це все власник будинку. Він викидає речі моєї матері. Я постійно кажу йому, що мені нема куди їх покласти.

— А де ваша мати?

— Вона померла. Я приїхала сюди, щоб передивитися її майно, а він каже, що речі треба вивезти сьогодні. Ці люди просто скидають усе на вулицю, а я гадки не маю, що з цим робити.

Лів пригадує, як Девід узяв клопіт на себе, як сказав їй відвести жінку до кафе через дорогу, як умовляв працівників іспанською мовою, доки американка, чиє ім’я було Маріанн Джонсон, сиділа й пила воду з льодом, тривожно позираючи на той бік вулиці. Жінка зізналася, що прилетіла лише вранці й сама не знає, за що хапатися.

— Мені дуже шкода. Коли померла ваша мати?

— О, три місяці тому. Я знаю, треба було діяти раніше. Але так важко цим займатися, коли не розмовляєш іспанською. А я мала доправити її тіло додому для поховання… Я щойно розлучилася, тож довелося робити все самій…

У неї великі білі кісточки пальців, а на самих пальцях красується строката низка пластикових перснів. Її волосся перехоплене бірюзовою стрічкою з огірковим візерунком, і жінка постійно торкається її, наче від того заспокоюючись.

Девід розмовляв із чоловіком — певно, власником будинку. Спочатку той зустрів його вороже, але тепер, за десять хвилин по тому, чоловіки тепло потискали руки. Невдовзі Девід уже сидів із ними за столиком. Він казав, що жінка має відібрати речі, які бажає зберегти, і в нього є телефон транспортної компанії, яка спакує для неї ці речі й відішле додому. Господар погодився залишити їх у будинку до завтра. Решту можуть забрати перевізники і позбутися їх за невелику плату.

— Вам вистачає грошей? — тихо спитав він. Доброю був людиною.

Маріанн Джонсон ледь не плакала від вдячності. Вони допомогли їй перенести речі, складаючи їх ліворуч або праворуч — залежно від того, що вона хотіла зберегти. І доки за вказівками жінки вони обережно переставляли предмети вбік, Лів стала придивлятися до речей на тротуарі. Серед них була друкарська машинка «Корона» і величезні альбоми вицвілих газетних аркушів у шкіряних обкладинках.

— Мама була журналісткою, — пояснила жінка, дбайливо складаючи їх на кам’яній сходинці. — Її звали Луанн Бейкер. Пам’ятаю, як вона працювала з ними, коли я була ще маленькою.

— А це що? — Лів показала на маленький коричневий предмет. Хоча вона не могла роздивитися його, не підійшовши ближче, щось усередині неї здригнулося. Їй здалося, що вона бачить зуби.

— А, оте. Це мамині висушені голови. Колись вона їх просто колекціонувала. Там іще десь має валятися нацистський шолом. Як гадаєте, музей їх прийме?

— Ви неабияк розважитесь, везучи їх крізь митницю.

— О Господи. А може, просто лишити їх на вулиці й утекти, — вона зупинилася,