Читати книгу - "Смарагд"

За вечерею Варфоломію здавалося, що мачуха і старший брат не можуть наговоритися, а він не здатен був навіть щось відповісти, коли з непідробленим болем у голосі кілька разів зойкала: «Господи, Господи, хто ж це тебе, синку, так побив? За що ж вони, нелюди, познущалися?»

— Я б наче ліг, — попросився відразу після вечері.

— Зараз, зараз. — Марта швидко полишила посуд, що хотіла зібрати зі столу. — Зараз постелюся. А в якій кімнаті вам слатися? — запитала обох.

— У нашій, мамо, стеліть, — за себе і Варфоломія відповів Юрій і пожартував: — І щоб рано не будили.

Жінка заусміхалася від тих слів і кинулася до шафи вибирати де новішу постільну білизну.

Варфоломій ліг під ковдру, що пахла свіжістю і якоюсь травою, яку Марта тримала у шафі від молі. Лежав і відчував тиху радість, хоча спочатку й не міг зрозуміти, від чого. Аж нарешті зрозумів — це була домівка, у якій Марта зберігала живе тепло їхнього роду. У кімнаті на стіні, поруч із портретом Маріуци, висів портрет батька, а потім його, ченця Варфоломія, фотографія, що він колись подарував Маріуці. Дитячі фото братів і сестри, Юркова на весь зріст у військовій формі. Подумав про те, що не стане мачухи — не стане і всього цього. Заплющив очі, й послужлива пам’ять віднесла його в маленьку хатинку на хуторі, де тепер уже не було нічого, і від хутора залишилася сама назва. Повернувся на ліжку, потривожене тіло неприємно занило, вимагаючи спокою. Він ліг зручніше і вже почав було дрімати, коли двері тихенько прочинилися і брат, ніби крадучись, зайшов до кімнати. Посміхнувся й обізвався неголосно:

— Я не сплю, можеш світло увімкнути.

Юрій увімкнув й обернувся до нього:

— Як ти? Я тебе не угробив цією поїздкою?

— Та ні, — заспокоїв Варфоломій. — Мені зараз набагато краще, ніж було зранку.

— Правда? — зрадів брат. — От і добре, а то б закис у тій лікарні. А тут, наче в санаторії, за тиждень будеш як новенький.

— За скільки? — перепитав здивовано Варфоломій.

— А ти що — думав, я тебе сюди переночувати привіз? Ні, братику, — він зняв із себе светр, штани, потім сорочку й акуратно повісив на спинку стільця. — Треба матері дров напиляти, бо казала — вже кінчаються. Сарай підлатати, он повітка скоро впаде. Знаєш, скільки тут роботи?

Але Варфоломій уже не чув брата — вражено дивився на великі рубці, що були в того на руках, однаково великі й однаково давні.

— Ти що — в аварію попав? — злякався, вдивляючись Юрію в обличчя і боячись там побачити щось таке, чого не бачив раніше.

— А-а, я й забувся, — той байдуже глянув на свої руки. — Вже минулося.

Та Варфоломій встав із ліжка, підійшов до нього й підняв на спині майку — там теж впродовж хребта лежав великий рубець.

— Ну, чого ти? — Юрій побачив, як і без того бліде обличчя меншого брата стало зовсім безкровним. Він мовчки брав то одну руку, то другу й повними страху очима дивився на рубці. Старший брат посміхнувся ніби винувато, легенько обняв Варфоломія за плечі й повів назад до ліжка. — Сядь, ну, сядь. Кажу тобі — минулося. Заспокойся. — Посадив і теж сів поруч. — Було, в аварію потрапив, тільки не ту, що ти подумав.

Варфоломій підняв на нього зболені очі.

— Невже Чорнобиль? — запитав пошепки. — Чорнобиль? Коли ти там був?

— Тоді й був. У тебе, братику, афганська земля горіла під ногами, а в мене плавилася рідна.

Несподівано Варфоломій обхопив голову руками й застогнав уголос.

— Прокляті, прокляті, — з ненавистю глянув на портрет батька, — своїх дітей живими у вогонь, у пекло. Все спалили, всіх…

— Заспокойся, — поклав йому руку на плече Юрій. — Заспокойся, а то мати почує.

— Мати? — аж кинувся Варфоломій. — Не називай її так при мені.

— Ого, який ти, — дорікнув старший брат. — А де ж твоє милосердя, де твоє прощення, яке ти проповідуєш іншим із вівтаря?

— Немає, — глянув на нього зовсім білими очима Варфоломій. — Немає в мене для них прощення. І відвези мене завтра назад.

— Давай, давай лягай поки. — Юрій мало не силоміць поклав його в ліжко й укрив. — Отако, спи. Завтра про все поговоримо.

Варфоломій деякий час мовчав, тільки важко дихав, немов йому не вистачало повітря, а потім запитав:

— А то рубці… Кажи правду.

— Наче я брехав коли. — Юрій хотів перевести розмову на жарт, але Варфоломій не дав:

— Давно кістки гниють?

— Теж мені медик, — посміхнувся брат. — Коновал. Міг би лагідніше, а то — гниють. — І вже серйозно: — Давно. Нахапався стронцію з цезієм… У Москві прооперували, нічого ніби… Живу… поки.

— А нащо ти приховував? — дорікнув ображено. — Тільки не кажи, що жалів мене і їх, — кивнув головою на фотографії на стіні. — Тебе ніхто не пожалів. Ніхто. — Сказав «тебе», але Юрій знав, що брат говорив і про себе. У тих словах була правда, тільки що вже тепер. Тепер він не хотів у своєму серці тримати нічого, аніж тих почуттів, що ось уже багато років живили його душу й тіло. І не тримав. Любив світ таким, яким бачив його, відчував і в якому знав, що робитиме завтра.

— Не хотів, то й не казав, — буркнув, відвертаючись до стіни. — І давай — спи. Я й не знав, що ти став таким занудою.

Вони обидва деякий час лежали мовчки. Варфоломій прислухався до того, як дихає брат, і відчував, що тому теж не спиться. Думки роїлися в голові, та він не міг звести їх у якусь одну. Здалося, що засинає, коли несподівано в темряві зринули Мирославині очі: «Мій чоловік помер через два роки після нашого весілля, а хлопчик народився мертвим». Варфоломія ніби хто штовхнув у груди, він сів на ліжку і злякано запитав:

— А як же ти не побоявся дітей на світ пускати?

— Не діставай, — несподівано сердито відповів Юрій. — Як тобі не спиться, то не заважай іншим.

— Наче тобі спиться, — образився Варфоломій. — Не хочеш говорити, то й не треба.

Уранці прокинувся першим, але боявся й ворухнутися, щоб не розбудити брата. Дивився на його обличчя, на якому й сліду не було від того, що носив у собі. Ніби збоку поглянув на себе і скривився: «Нюня. Інших