Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покров 📚 - Українською

Читати книгу - "Покров"

3 438
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покров" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 91
Перейти на сторінку:
не зробиш її щасливою, Хотинський! Відступися! Я… віддам тобі свій відсоток!

— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам! Ти порушив наші домовленості!

— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з польських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…

— Петре, друже! Нащо ти взагалі приїхав в Україну?

— Я тут народився… І Майдан… Хіба тобі не боліло?!

— Маячня! Хоч мені не бреши! Ти навколо Мар’яни крутився! Хотів героєм для неї стати?!

— Я кохаю її.

— Кому ти ліпиш?! У тебе в Монреалі дружина француженка і двійко пацанів.

— Ми розлучилися ще торік!

— Та до біса! Ти не на Мар’яну запав! На гроші!

— Навіть не хочу відповідати! То марно! Ти — псих! Може, Мар’яна і не буде зі мною, але і з тобою — ніколи!

— Що ти можеш?!

— Не забувай! Ти вбив Ярослава Раєвського!

— А хто стояв поряд?

— То був не мій план! І в мене не було ножа!

— У тебе ніколи не було і не буде характеру, Петре! — Хотинський захлинався від люті. — Ти не здатний на справжні ризиковані вчинки!

— Я на Майдані бився! Поряд зі мною гинули люди, поки ти кумекав, як використати мої матеріали…

— Годі! Забирайся, бо той ніж… усе ще при мені! Я не жартую, повір, Кравчук! Мені є що втрачати…

Пітер відступив до автівки, зиркнув на Хотинського презирливо.

— Це огидно! Ти не кохаєш її.

— Е, друже… Мар’яна — не жінка! Мар’яна — квиток! Без квитка грошей ніхто не отримає! Ні я, ні ти! А будеш мовчати — матимеш свій відсоток. Непогані гроші, до речі. Купиш човна!

Хотинський штовхонув Пітера до автівки, глянув на годинник, роззирнувся бридливо:

— Сракожопівка… Хоч би ларьок із кавою поставили.

У баби Нати щоранку зорганізувався свій сільський ритуал. Брала літрову банку, йшла до Марії по молоко, на зворотному шляху обов’язково повертала до розкидистої шовковиці, під якою вже чекала онука.

— Що? З самого ранку цигарками труїшся? — питала бабця для годиться. — Пий молоко, нейтралізуй токсини!

Того ранку все криво. Марія клопотала навколо несподіваного гостя, якого їй Аїда підсунула, пообіцяла бабі Наті: сама молочко принесу згодом, не трудіть ноги. Під шовковицею відкрита пачка сигарет, а онуки — й сліду.

— А все той блядун, — буркнула мудра баба Ната, пішла садом. Роззиралася.

Мар’яна сиділа за сараєм поряд зі складеними дровами — закам’яніла, дивилася в землю, вуста тремтіли. Баба присіла поряд.

— Що?… — спитала рішучо.

Мар’яна глянула на бабцю гірко.

— У мене дітей ніколи не буде. Кривошиїха сказала…

— Та ясно, що від того блядуна не буде! Це я тобі й без Кривошиїхи скажу! Від такого гріх народжувати. Жени те гівно, поки не прилипло.

— Чула щось? — Мар’яні сльози на очі.

— Нічого не чула. До Марії по молоко зайшла, а воно сидить за столом, як засватане, і кривиться, наче йому об’їдків поклали. А Марія йому яєчню з яєць свіженьких, курку зарізала… — баба Ната плюнула спересердя, онуку по плечу поплескала. — Жени його!

— Бабцю… Скажи йому, що мене нема. Померла, втопилася, з глузду з’їхала — не повернуся!

— Квітко моя, я залюбки… Та краще сама йому в харю плюнь.

— Не можу.

— Права Аїда: в батька вдалася!

— Ні, не тому… Хотинський упевнений, що Ярка вбив. А я не витримаю, все йому вихлюпну.

- І рукам волі дай!

— Дала би, бабцю, та не можна, щоб він дізнався: Ярко живий.

— Такий страшний той блядун?

— Не знаю… Розумію тільки: спадок Дороша справді є. І Хотинський через мене його отримати хоче. Чому? Не знаю! Усе це якось пов’язано з Ярком. Я розберуся… Тільки би Хотинський про Ярка не знав.

Бабця зітхнула.

— Собаку треба. Я вам від початку товчу: заведіть собаку! Спустили би гавкуна, взагалі би без розмов обійшлися.

Мар’яна до старенької притулилася, як те щеня.

— Допоможеш?

— А чого сльози? Усміхнись! Жити не страшно, квітко моя, коли бабуся поряд. Бабуся і не таким пердунам підсрачників давала…

Рівно о восьмій стильний, як з німецького каталогу, Хотинський увійшов на подвір’я Озерових. Чемно схилив голову перед старою, що курила на ґанку.

— Мар’яна вже прокинулася?

— Прокинулася, — кивнула бабця.

— Можна в дім пройти? — вже намірився оминути стару.

— Не можна.

— Перепрошую?!

— Ми тут подумали… Нащо Мар’яні таке гівно…

Хотинський завмер на мить ошелешено. Налився люттю. Вхопив бабу Нату за руку, потягнув від порога. Впала.

— Побалакаєте ще! Знайду вам у психушці компанію!

Вхідні двері розчахнулися — на порозі блідий Валя в інвалідному візку.

— Не смійте торкатися нашої мами!

Хотинський — руки вгору: соррі! Стара марить, перечепилася, впала, хотів допомогти їй підвестись!

— Покиньте наш дім! — Валя вчепився в підлокітники візка, тремтів.

Хотинського теліпало — йшов на Валю, все пофіг!

— Спершу я побачу Мар’яну! — вхопив візок, смикнув на себе, аби зі шляху прибрати.

Валя вчепився Хотинському у волосся.

— Хто тебе народив?! Жінок не можна кривдити! Не можна!

— Подискутуємо… тату! — Хотинський відірвав від себе Валині руки, штовхонув ногою від порога візок так сильно, той аж дзенькнув. — …При нагоді! — глянув Валі у вічі. — Що?!

Валя дивився за спину Хотинського. Хотинський і собі озирнувся: біля хвіртки завмерла ошелешена Марія з літровою банкою молока в руці, а до ґанку мовчки мчав величезний кудлатий собака. Хотинський відскочив. Собака підплигнув, повалив людину на землю, де все, як годиться: волога трава, нормальна сільська багнюка, хробачки, мошкара… Морду — до поголеного лиця, загиркав, слина з пащі — Хотинському на щоки.

— Гашко, геть! Здуріла?! Геть! — заверещала Марія.

Собака відступив на крок, гирчав, не зводив із Хотинського налитих люттю очей.

— Маріє, який же у вас пес правильний! — казала баба Ната сусідці, коли Хотинський здимів, так і не побачивши Мар’яни.

— Гашка — сучка! — уточнила Марія.

— Ще краще! Ми пару цуценят візьмемо, коли ощениться. А то я своїм уже мізки виїла: собака потрібний, кажу, а вони щось і не чухаються. Еге ж, Аїдо?

Бліда Аїда тремтячими руками намагалася вирівняти покривлений від удару важіль інвалідного візка, бурмотіла розгублено:

— Дарма ви веліли мені в кімнаті чекати! Дарма… Я би цього стилягу…

— Яка ти дурна, Аїдо, — із прикрістю відповіла бабця. — Такий гарний день! Зятьок мене мамою назвав. Чула?!

— А де Мар’яна? — спитав Валя стривожено.

— Веліла їй подалі від хати бути, біля старих руїн перечекати, — відповіла стара. — А ти хотів, синку, щоби вона все те неподобство бачила?

І без бабиних настанов Мар’яна часто блукала старим панським садом навколо руїн. Навіть тиха Дорошівка після абсолютної німоти залишків панського маєтку

1 ... 66 67 68 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покров"