Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Якось після обіду Марко прийшов до Матео. Той стояв біля вікна і дивився на маленький садок. На його обличчі лежала тінь сумної задуми.

— Ти сумуєш за домівкою? — спитав його Марко.

— Сумую за домівкою? Ти краще послухай, що трапилося вчора. Зайшов у наш сад якийсь чоловік. Ашіма покликала мене. Бачу, стоїть вона перед ним і вся тремтить. «Що трапилось, Ашіма?» спитав я і хотів було схопити його за карк. «Не чіпайте його, месер Матео, — каже вона, — він не має нічого поганого на думці». Чолов'яга скривив у посмішці своє вовче обличчя і щось каже мені. «Що він хоче, Ашіма?» питаю я. «Він каже, що ви сильніші за демонів вітру, які охороняють золоті скарби. Ви повинні відшукати з ним у пустелі золотий скарб». Отаке зважився мені запропонувати той нікчемний брехун. Я навіть і не дізнався, що він справді надумав. Коли я пожбурив його за двері, він скривив від люті обличчя і погрозив мені кулаком… Чом Ашіма така полохлива? Я не розумію тутешніх людей…

— Тебе дивує, що Ашіма злякалася? А я її вже розумію. Вона боялася, що ти вирушиш з тим чоловіком шукати золотий скарб.

Тінь задуми зникла з обличчя Матео. Він посміхнувся сам до себе.

Через чотири тижні венеціанці разом з великим караваном розпочали похід через пустелю Лоп. Старий вождь Ло-бзанг найняв для перевезення вантажу ще двох верблюдів і трьох дужих віслюків, а крім того, він закупив стільки харчів, що їх вистачило б щонайменше на місяць дороги. Він застеріг мандрівників ні в якому разі не відходити від каравану далі, ніж на п'ять кроків. «В пустелі живуть злі духи, які наводять оману на подорожніх і не одного вже призвели до загибелі», сказав він.

На шиї тваринам було прив'язано дзвіночки. Їхній монотонний передзвін навівав дрімоту. Куди не кинь оком, скрізь простяглися піщані дюни.

Марко похмуро їхав на своєму віслюкові. Ніколо й Мафіо Поло теж мовчали. Не повівав навіть легенький вітер. Раптом Марко звернув увагу на якийсь предмет, що білів зліва від шляху на одній з піщаних дюн. Юнак спрямував до нього віслюка.

Нараз здійнявся вітер. Марко здалося, немов він чує. вдалині музику. В тремтливому від спеки повітрі з'явився якийсь своєрідний співучий звук, він усе наближався і враз перейшов у шалений свист. В обличчя Марко, наче з раптово відчиненої печі, вдарив струмінь гарячого повітря. Небо потемніло, чорна стіна куряви налетіла на Марко й огорнула його.

Закривши рот хусточкою, він зіскочив з сідла. Людина й тварина впали в розпечений пісок. Марко притулився до віслюка й затулив обличчя руками. Курява проникала крізь заплющені вії, крізь стиснуті губи, набивалась в ніздрі, в очі.

Над пустелею ревіла буря.

Марко нерухомо лежав, сховавшись за віслюка, і важко дихав. Напружуючи всі сили, він намагався стримати в собі кашель і нудоту, йому здавалося, немов він опинився під пекучим піщаним горбом, який, наростаючи з кожною хвилиною, ось-ось має його задушити. На зубах тріщав пісок. На шиї набрякли жили. Щось з такою силою здавило юнакові горлянку, що він мимоволі розкрив рота. Важко кашляючи, Марко почав судорожно розмахувати руками і, нарешті, вчепився пальцями в шкіру тварини. Все його тіло зненацька ослабло.

Піщаний горб більше не зростав, бо його розносив нестримний ураган. Серце Марко ледве билося, легені наповнились курявою. Тільки інстинкт самозбереження підтримував ще в ньому життя. Кров ще пульсувала в жилах.

Співучий свист, який нагадував звук туго натягнутої струни, став глухішим. Ураган почав непомітно спадати. Піщаний горб над Марко й віслюком виріс — вітер уже не міг розвіяти його.

Все навколо змінилось. Після шаленої бурі настала неймовірна тиша. Хмари куряви, що носились у повітрі, опали на землю, і на небі проступило, немов отвір палаючої печі, темночервоне сонце. Там, де ще недавно височіли пагорби, тепер розкинулась рівнина, а там, де раніше оку ніде було зачепитись на одноманітній гладіні, зараз виросли високі піщані горби. Хвиляста жовта поверхня вирівнялась і від того здавалась ще пустельнішою.

З нерухомого піщаного горба витикалась зодягнена в білі полотняні штани нога.

Сонце ховалось за обрієм, заливаючи темночервоною загравою землю й небо. Промені його поволі згасали. Над похмурою пустелею густіли сутінки.

І в цьому сірому, непорушному морі дюн кволо билося людське серце.

На нічному небі проступив серп місяця, замерехтіли зірки.

Тоді в піщаному пагорбі щось заворушилося. З'явилася спина віслюка, чотири ноги почали спочатку кволо, а потім все сильніше й сильніше розгрібати пісок, шукаючи опори. Нарешті після кількох невдалих спроб віслюкові вдалося встати. Він похитнувся, упав, знову підвівся й знову впав. Потім зробив кілька непевних кроків, спинився, і, труснувши головою, хрипко, ледве чутно, заревів.

Весь у піску, віслюк став серед пустелі, немов якесь казкове створіння.

Марко лежав, скоцюрбившись, на землі і затуляв руками обличчя.

Він давно втратив свідомість. Але в грудях ще тліла іскорка життя. Минав час…

Марко прийшов до пам'яті, перевернувся на спину і розкинув руки. Звільнившись від шару піску, він хотів було глибоко вдихнути повітря, але відчув, що в ніс і в рот йому набилося повно пилу.

Підійшов віслюк і зупинився біля Марко. Близькість живої істоти надала юнакові сили. Вчепившись за ноги тварини, він підвівся з землі, намацав у саквах бурдюк і витягнув його. Затичка вберегла воду від піску. Марко прополоскав собі рот і жадібно випив кілька ковтків теплої рідини.

Почало смеркати. Марко напружено прислухався, але навколо була мертва тиша. Неподалік від нього невиразно білів предмет, який зманив його з шляху. Це був кістяк людини, що загинула в пустелі від голоду й спраги.

Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.

Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.

— Ходімо, сіренький! — сказав юнак. — Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.

Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.

— Скоріше, сіренький! — роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.

Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі