Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Марко ще раз з відчаєм озирнувся навкруги. Куди ж йому їхати? Де караван?

Чорні думки насіли на нього. «Де подівся караван? Вони залишили тебе напризволяще, а самі кинулись рятувати власну шкуру. Яке їм діло до того, що твої кістки забіліють серед піщаної пустелі? Батько і дядько Мафіо тільки й турбуються про свої торговельні справи. Матео за щастя матиме, якщо йому вдасться провести здоровою і неушкодженого через пустелю свою маленьку Ашіму. А дівчина? Що б вона сказала, коли б ти знову повернувся?»

«Так, юний пане! Так, юний пане!»

«Геть, чорні думи! Геть!»

— Так, юний пане, — безтямно закричав Марко.

Охоплений відчаєм і гнівом, він витягнув з саков бурдюк і став пити. Чи не все одно, коли він околіє: завтра чи через три дні? Віслюк нашорошив свої великі вуха, і, немов почувши якесь лихо, пронизливо закричав. Марко відірвав од рота бурдюк.

— Твоя правда, сіренький, — пробурмотів він. — Ти розумніший за мене.

Марко дав тварині теж попити і сховав пляшку на самий спід саков. Кілька хвилин він безпорадно стояв на місці. В нього було таке почуття, наче він з ранку топчеться на одному місці. Навколо була та ж сама загрозлива пустеля, залита червоними променями призахідного сонця. Від постійного напруження боліла голова.

— Вперед, сіренький! Ми будемо жити!

Він знову схопився за повід. В животі у нього було порожньо. Хіба можуть вгамувати голод два пшеничних млинці і маленький шматочок в'яленого м'яса?

В голову лізли дивовижні думки: «Ти сумуєш за домівкою, Матео? Он воно що! Викинь на вулицю отого чоловіка з вовчим лицем! Хіба ти не бачиш, як тремтить Ашіма? Чого йому треба від неї? Чи я сумую за домівкою? Ні! Я ж хочу в Китай! Золоті палаци… Я п'ю воду з великого кухля. Холодну воду. В казані вариться м'ясо гірського козла. Пахне чудесно. А які квіти звисають над парканом! Червоні й жовті. Бери, Ашіма, я їх нарвав для тебе. Або віддай їх Матео, якщо вони тобі не потрібні. Ти чуєш музику?»

Так, то починаючи марити, то прокидаючись, Марко їхав пустелею. Постаті Матео й Ашіми, немов живі, з'являлися між дюнами, йшли йому назустріч, розмовляли з ним. Він чув музику, чудесні срібні звуки. Ашіма плакала, і там, де падали на пісок її сльози, утворювались чисті, як кришталь, озера.

Повід вислизнув з рук Марко. Віслюк спинився. Марення зникли. Марко дістав другий бурдюк і випив води.

— Ковтни трішки, сіренький!

Вони обоє лягли на пісок. Марко вже нездужав навіть розіслати ковдру.

Настав третій день. Пекло сонце, і гарячий вітер жбурляв в обличчя куряву. Щоб протягти ще день, Марко вдвічі зменшив пайку. Сірий спинився. Марко вдарив його нагайкою.

— Вперед, сатана! — закричав він хрипким голосом.

Потім кинув нагайку на пісок і обняв тварину за шию. Сірий, вишкіривши зуби, спробував укусити його. Марко відскочив і витягнув кинджал. Дикий гнів спалахнув у його очах. Чи не кинутись зараз на віслюка і, перерізавши йому шию, напитись його крові?

Вони стояли, дивлячись один на одного. Віслюк, немов скоряючись своїй долі, схилив голову. Марко безсило опустив руку з кинджалом.

Настав четвертий день.

Тіло Марко висохло. Він випив уже всю воду, до останньої краплини, потім розрізав бурдюк і сухим язиком вилизав його внутрішні стінки. Після цього він намотав повід на руку і рушив далі.

— Скоро тобі доведеться вмерти, сіренький, щоб я прожив ще один день!

П'ятий день.

Пальці стискали кинджал. Очі почервоніли, під ними набрякли синці. Марко невідривно дивився на дюни. Кроки його стали непевними. Голод викручував кишки. Але ще гірше мучила спрага. Язик набряк і лежав у роті, немов шматок чужої шкіри. Губи потріскалися і кровоточили.

Віслюк безсило сіпнув за повід, ніби передчуваючи небезпеку, що нависла над ним.

«Спрага — це сіль на живому серці, — згадалися хлопцеві слова Насреддіна. — Спрага — це вогонь у кишках. Спрага — це пилюка в жилах… тортури людства — ось що таке спрага!»

Пальці Марко все міцніше стискали кинджал. Він спинився. Раптом віслюка пройняв прадавній інстинкт його предків. Він ладен був кинутись на свого ворога і розтоптати його копитами. Та варто було Марко сіпнути його за повід, як він одразу ж підкорився волі людини.

— Зачекаємо ще, сіренький! Лягай! Уже стемніло. Ранком вони прийдуть… Вони вже йдуть. Хіба ти не чуєш цокоту копит?

Людина й тварина поринули в неспокійний, наче в лихоманці, сон.

«Там, де панує велике мовчання барханів, — там царство смерті. Там, де вода не напоює землі, — немає зелені. Де немає води й зелені — немає живих істот. А де немає живих істот — там володарюють демони пустелі; бо вони безтілесні і не потребують ні води, ні зелені. Демони пустелі — помічники смерті. Це вони заманили з шляху юного пана».

Ло-бзанг ударив палицею в туго натягнутий барабан. Чотири рази, немов луна, відгукнулась йому з усіх кінців пустеля. Там їхали, далеко розтягнувшись один від одного, Ніколо, Мафіо, Матео і погонич верблюдів.

— Краще б ти залишилась біля каравану, донечко, — сказав старий вождь Ашімі.

— Там, де лунають барабани і людські голоси — там життя, — відповіла йому Ашіма. — Ми повинні знайти юного пана.

Ло-бзанг ударив у барабан. Він пильно вдивлявся в непорушні, гарячі бархани.

— Ти втомилася, донечко.

— Ми знайдемо його, Ло-бзанг?

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

— А чи велика ця пустеля?

— З півдня на північ — триста днів дороги. Зі сходу на захід — двадцять вісім днів.

— Триста днів дороги, — тихо промовила дівчина і, підвищивши голос, уже не як боязка рабиня, повторила: — Ми повинні його знайти. Чуєте, Ло-бзанг?

Вона благально глянула на непорушне обличчя старого вождя.

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

На землю спав вечір. Шукачі повернулися до каравану. Вони повечеряли, напились води. Погоничі примусили верблюдів стати навколішки і зняли з них вантажі, потім повели їх на водопій. Мандрівники наповнили водою бурдюки. Чулися голосні вигуки й тихі розмови, крик віслюка. Сяяв місяць, мерехтіли зірки…

Невдовзі табір поринув у глибокий сон.

І тільки ті, хто виїжджав на пошуки, та Ашіма все ще сиділи вкупі.

— П'ятий день, — глухо мовив Матео. — Де ж він подівся?

— Я не докоряю йому, — озвався з несподіваною гарячковістю Ніколо Поло. — Якби тільки він