Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Його чоло порізали глибокі зморшки. Мафіо Поло спитав:

— Чи є ще надія, Ло-бзанг?

Всі поглянули на старого вождя, чекаючи, що він скаже.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.

До схід сонця шукачі знову вирушили в пустелю. Широко розтягнувшись, вони їхали ліворуч від караванового шляху. Час від часу лунали удари барабанів. Ашіма лічила їх.

— Послухайте, Ло-бзанг, здається вдарили тричі? — говорила вона, хапаючи старого за рукав.

— Ні, доню!

Ашіма рахувала далі. Кожен удар відлунював болем в її серці. Скільки часу вони вже їдуть? Тіні вершників покоротшали. Від напруження нестерпно боліли очі. Дівчина заплющила їх і поринула в неспокійну дрімоту.

Він лежав на піску в неглибокій виямці, викопаній знесиленими руками. На горбику виднілося сідло з прикріпленими до нього двома хустками — білою і червоною. Вони майоріли на вітрі. Кроків за двадцять від непорушної постаті, біля підніжжя горба, лежав віслюк. Передні його ноги були притиснуті до тулуба, задні — витягнуті.

Здавалося, смерть уже торкнулась своїм подихом цієї мовчазної групи.

«Бум-бум-бум», почулися лункі удари барабана. З усіх боків до пагорба помчали вершники. Ніколо Поло жбурнув. на пісок барабан і схилився над юнаком.

Всі оточили батька й сина. На потрісканих губах, на носі, підборідді й запалих щоках Марко запеклася темна кров.

Ашіма дістала бурдюк, намочила білу хустку і витерла нею обличчя Марко. Кров з його шкіри легко стерлася. На лиці не було ран.

— Серце б'ється! — Ніколо Поло випростався. — Дай йому попити, Ашіма.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.

— Чому в нього на обличчі кров? — спитав Мафіо Поло.

— Він перерізав віслюкові жилу й напився його крові.

Ашіма дала Марко води. Він розплющив очі і побачив над собою облямоване чорним волоссям лице дівчини і суворе, стурбоване, з посивілими враз бородою і скронями обличчя батька. Незважаючи на пекучий біль у шлунку, він надзвичайно виразно сприйняв цю картину. І одразу ж збагнув, що це вже не сон і не омана.

Марко швидко прийшов до пам'яті. Він побачив друзів, і на його схудлому обличчі промайнула радісна посмішка.

— Тебе треба було б добре відлупцювати, — з удаваним гнівом сказав Мафіо Поло. — Скільки клопоту завдав!

— Не чіпай його, бачиш, який він кволий! — сердито мовив Ніколо Поло.

— Дайте води сіренькому. Може, він ще живий, — сказав Марко.

Ло-бзанг і погонич заходилися біля віслюка. Вони дали йому води й насипали вівса. Віслюк поволі оклигував.

Напившись води і попоївши, Марко відчув свинцеву втому. Чоловіки постелили йому і нап'яли над ним намет. Ашіма сіла біля нього і почала обвівати його сплетеним з соломи віялом.

— Ти турбувалася про мене, Ашіма? — вже засинаючи, спитав Марко.

— Так, юний пане… Але тепер ви повинні заснути.

— Так, юний пане, — пробурмотів Марко і вдоволено заплющив очі.

ПІД ТІННЮ ВЕЛИКОГО ВЕРШНИКА

Мандрівники їхали через королівство тангутів, підкорене Чингіс-ханом незадовго до смерті. Дорога проходила вздовж підніжжя пасма Тянь-Шаньських гір. Вона то піднімалася на узгір'я, то, петляючи, немов скам'яніла жовта ріка, спускалася в родючі долини. На схилах гір нескінченними рядами тягнулися намети каратангутів.

Після теплої, сонячної осені настала зима, яку мандрівники вирішили провести в чудесній столиці королівства тангутів — місті Канчоу.

Венеціанці прожили тут більше року. За цей час вони кілька разів їздили в глиб країни, влаштовуючи свої торгові справи, і Марко дістав можливість досконало познайомитись з чужою релігією і звичаями.

Він намагався також оволодіти мовою китайців і монголів. Адже не за горами був день, коли венеціанці мали стати перед великим ханом Кублаєм, імператором величезної Китайської імперії, і передати йому послання і подарунки папи.

Як і в Вірменії, Багдаді, Ормусі, Кашгарі та інших землях, через які пролягав путь мандрівників, Марко відчував і тут тінь великого вершника, що зловісно лягла на підкорені народи. В густо заселених областях було розмішено озброєні, як на час війни, татарські орди. Міські мури, укріплення й мости було зайнято татарськими вояками або іноземними найманцями. Марко помітив також, що всі вищі урядові посади татари тримали в своїх руках.

Ніколо й Мафіо Поло, володіючи скріпленою печаткою великого хана золотою дощечкою, скрізь мали доступ. Канчоуський намісник удостоїв їх навіть особистої аудієнції і пообіцяв повідомити хана Кублая про їхнє прибуття та про строки їхньої подальшої мандрівки. Для мешкання він дав їм будинок, розташований у красивому місці, прислав їм служників і неодноразово через своїх посланців цікавився їхніми бажаннями.

Одного сонячного весняного дня Марко й Матео пішли на головний базар Канчоу. І раптом там Матео вдруге побачив чоловіка з вовчим обличчям, широким лобом, дивної форми підборіддям. Чи, може, це тільки хтось схожий на того? Помітивши на собі погляд Матео, чоловік негайно зник у натовпі. Розшукувати його серед численних крамничок і лотків було б марною справою. Матео пригадав занесений на нього кулак і палаючі гнівом очі незнайомця, коли він у Лопі викинув його за поріг.

Матео, замислившись, на мить спинився, потім повільно рушив далі. Він намагався заглушити неприємне почуття і водночас, байдужий до закликів торговців, пильно приглядався до людського потоку.

— Ви такий неуважний, Матео, — сказав Марко. — Чи вам подобаються тутешні божки? — Він показав на маленьку вирізану з слонової кістки фігурку людини, що сиділа, підібгавши під себе ноги і склавши під товстим черевом руки.

Торговець одразу ж розіклав на прилавку свої фігурки і засипав чужинців цілою зливою слів. Матео дивився кудись повз нього, його раптом охопив неспокій. Чи не краще було б розповісти Марко про те, що він помітив? Чи, може, смішно говорити про такі речі? Хто міг заборонити цій людині мандрувати так само, як і вони, з Лопа в Канчоу? Хай їм чорт, таким думкам!

— Ходи-но сюди, обшарпаний брате, — звернувся він до якогось старого жебрака, що канючив милостиню, і дав йому цілу жменю мідних монет. Старий, безпересталь кланяючись і бурмочучи побажання, зник за лотком.

До обіду лишалося ще досить часу, і Марко умовив друга відвідати найбільший храм міста, що здіймався на високому пагорбі над навколишніми будинками й садками.

— Чи не збираєшся ти стати служителем оцих поганських божків і молитися їм? — насмішкувато спитав Матео.

— Як ти можеш таке казати, Матео? — сердито одмовив Марко. — Я зневажаю їх. Ми ж для того й прибули сюди, щоб розповсюдити справжнє християнське вчення.

— І водночас добре поторгувати. Ну, та досить, — добродушно мовив Матео, — а то ти ще почнеш читати мені проповідь, як патер на кораблі, що заповзявся було відучити мене від лайки.

Вони вивели із стайні коней