Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Тьху ти!

Хитнув башкою: маячня! Тато в нього – кремінь! Такого розбити – сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам – мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…

У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.

– А… Ти… – мовив стримано. Віджбурнув дрючок.

– Привіт, тату…

Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив.

Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.

– Мамо Марічко! Прошу!

Завів жінку в дім.

– Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! – тяг до своєї кімнати. – Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?

Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.

– Тату!

Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.

– Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.

Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.

– Голодні? – вимовив врешті.

– Та поїли б. Усю ніч їхали.

За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва – свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.

Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.

– Марічко, – сказав. – Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.

Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.

– А тобі де постелити? – запитав тато.

– Та ніде! Не хочу спати. Піду…

У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні – наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.

Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.

– А вам чого?!

Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.

– Тайко…

На поріг вийшла Тайчина мати.

– Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?

– От вам не однаково… – буркнув Гоцик. – Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?

– Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!

– Щось ви довго спите…

– Та не сплю давно!

– А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?…

– Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…

Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:

– Сьомко! З Різдвом…

– Що? Торгувати їдеш?

– Мама поїде. Зберу її тільки.

Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.

– Тьоть Люся! – гукнув. – А йдіть сюди!

– Чого тобі? – Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.

– Женитися хочу. На вашій Тайці, – сказав Гоцик.

З табурета підвівся, плечима знизав.

– Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…

Тайка не втрималася, усміхнулася.

– Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.

– Який?

– Ну… Щось таке, що у них там є.

– Де там?

– Там, де ти був!

Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя – чисто Ізідора.

– Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, – вирішила. – І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!

Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.

– Та немає там нічого особливого…

Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав – золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.

– Тобі…

– Що це? – Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.

Тьоть Люся шию витягнула.

– А-а-а… То ти серйозно.

– От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!

Тайка перестала усміхатися.

– Сьом… Ти серйозно?!

– Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…

Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.

– Що? І тут запізнився?

Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика – вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.

– Що ж ти мене лякаєш…

– А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! – сказала.

– Ну, що? Раз таке діло – не поїду торгувати! – тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. – Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…

– Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!

Тайчина мати підхопилася – так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!

– Ні! Увечері понапиваємося, – вирішив. – У мене ще справ до біса…

Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.

Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.

Тихо пішов до кухні – тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.

– Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…

– Женився тільки-но, – сказав Гоцик.

Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.

– На кому? – спитав тато.

– На Тайці…

– Гарна дівчина, – стримано мовив тато.

– Я ще зі школи знав… – кивнув Гоцик. – Це нам у район заяву везти треба?

– У район…

– Нічого.

Замовк, насупився.

– Тату… Марічка отут – назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата – і все тут! Вона мені – як мати.

Тато завмер, опустив голову.

– А наша… як там?

Гоцик потьмянів.

– Не повернеться, – видушив врешті. – Геть здуріла!

– Бачив її? – одними вустами запитав тато.

Гоцик кивнув.

– Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.

Тато відвів погляд. Підвівся важко.

– Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…

Гоцик став навпроти батька.

– Куди це