Читати книгу - "У вогні"

Я кивнула.

— Як ти здогадалася?

Я завагалася. Зізнатися, що я знаю, як Біпер і Вариста розпізнають силові поля, може бути небезпечно. Не відомо, чи помітили продюсери на тренуваннях, що ті двоє зауважили існування поля й показали мені. Так чи інак, я володіла надзвичайно цінною інформацією. І якщо продюсери про це дізнаються, вони можуть удосконалити поля і я більше не бачитиму викривлення. Тож я збрехала:

— Не знаю. Мені здалося, ніби я щось почула. Послухайте.

Всі ми завмерли. Чулося дзижчання комах, співи птахів, шурхотіння листя.

— Я нічого не чую, — нарешті промовив Піта.

— Таж ні, слухай, — наполягала я, — звук схожий на той, коли ввімкнена огорожа в Окрузі 12, тільки набагато-набагато тихіший.

Всі знову почали уважно дослухатись. І я також, хоч і не було до чого.

— Ось же воно! — знову сказала я. — Хіба ви не чуєте? Дзижчання іде просто звідти, де Піту вдарило.

— Я взагалі нічого не чую, — промовив Фіней. — Але якщо чуєш ти, тим паче іди попереду.

Я вирішила грати роль до кінця.

— Дивно, — промовила я, спантеличено покрутивши головою. — Я чую його тільки лівим вухом.

— Це його тобі лікарі підлатали?

— Ага, — знизала я плечима. — Мабуть, зробили краще, ніж було. Знаєш, іноді цим боком я чую цікаві речі. Які зазвичай не очікуєш почути. Наприклад, як комахи змахують крилами. Чи як сніжинки торкаються землі.

Чудово. Тепер я привернула увагу до хірургів, які минулого року після Голодних ігор повернули мені слух, і їм доведеться пояснювати, чому я тепер чую як кажан.

— Іди, — промовила Магс і злегка підштовхнула мене ліктем, тож я очолила наш похід.

Відтоді як ми вирішили рухатися повільніше, Магс забажала іти сама, спираючись на гілку, яку Фіней нашвидкуруч перетворив на ціпок. Для Піти він також зробив костур, і дуже вчасно, оскільки незважаючи на всі Пітині заперечення, я бачила: понад усе йому зараз кортить прилягти. Фіней ішов останнім, отже бодай хтось міг прикрити нам спини.

Я йшла вздовж силового поля, тримаючи його ліворуч од свого «надчутливого» вуха. Та оскільки це все вигадки, я зрізала гроно твердих горіхів, що як виноград звисали з одного з дерев, і про всяк випадок жбурляла їх попереду себе. І добре, що я так учинила, бо мала стійке відчуття, що частіше проґавлюю ділянки силового поля, ніж помічаю їх. Коли горіх врізався в силове поле, спочатку з’являвся дим, а тоді горіх, почорнілий, із тріснутою шкарлупою, падав мені під ноги.

За кілька хвилин мене нашорошило цмокання, яке долинало ззаду; я обернулась і побачила, як Магс зчищає з горіхів шкаралупу та пхає їх до рота.

— Магс! — скрикнула я. — Виплюньте їх! Вони ж можуть бути отруйні.

Вона щось промимрила та проігнорувала мене, задоволено облизуючи губи. Я поглянула на Фінея, шукаючи підтримки, але він тільки розсміявся.

— Гадаю, скоро ми це дізнаємося, — промовив він.

Я рушила далі, й думки мої крутилися довкола Фінея, який урятував стару Магс, але воднораз дозволив їй їсти невідомі горіхи. Фінея, якого Геймітч порадив як надійного союзника. Фінея, який воскресив Піту. Чому він просто не дав Піті померти? Ніхто б його ні в чому не звинувачував. Я б навіть ніколи не припустила, що він має силу повернути Піту до життя. Чому Фіней хотів урятувати Піту? І чому був сповнений рішучості опинитися в одній команді зі мною? Але і вбити мене, якщо доведеться. Водночас лишаючи вибір — битися чи не битися — за мною.

Я йшла собі, жбурляючи горіхи, іноді помічаючи відблиски силового поля, час від часу звертаючи ліворуч у пошуках дірки, крізь яку ми б могли втекти подалі від Рогу достатку й розшукати-таки воду. Але десь за годину, а може, більше, я нарешті переконалася, що це марно. Ми зовсім не просунулися ліворуч. Навпаки, здавалося, силове поле веде нас стежкою по колу. Я зупинилася й озирнулась на кульгаву Магс і спітнілого Піту, а тоді промовила:

— Перепочиньмо. Я хочу ще раз огледіти все згори.

Дерево, яке я обрала цього разу, здавалось вищим за інші. Крученим гілляччям я видерлась нагору, намагаючись триматися якнайближче до стовбура. Можна і не згадувати, як легко ламалися гнучкі гілки. Але, забувши про здоровий глузд, я все одно лізла, бо мала дещо побачити. Коли я дісталась верхівки стовбура, а вона була не міцнішою за молоду парость і гойдалась од вологого вітру, мої підозри справдились. Тому, що ми ніяк не можемо звернути ліворуч, було просте пояснення. Зі своєї хисткої оглядової вежі я вперше побачила арену цілком і переконалася, що зійти зі стежки нам не вдасться. Адже арена — це ідеальне коло. З ідеальним колесом посередині. Склепіння неба над джунглями по всій площі було рожевим. Я роздивилася кілька мінливих квадратів — слабких місць, як їх називали Біпер і Вариста, адже тут було видно те, чого видно бути не має. Щоб до кінця впевнитися, я випустила стрілу понад деревами — в небо. Миттєвий спалах — і я побачила відблиск справжнього блакитного неба, а стрілу відкинуло вниз, у ліс. Я злізла з дерева, щоб сповістити своїм союзникам прикрі новини.

— Ми в пастці силового поля, всередині кола. Точніше купола. Я, щоправда, точно не знаю, який він заввишки. По центру арени розташований Ріг достатку, навколо море, довкруж нього — джунглі. Все напрочуд пропорційне. Напрочуд симетричне. І напрочуд маленьке, — промовила я.

— Воду бачила? — спитав Фіней.

— Тільки те море, де почалися Ігри, — відповіла я.

— Повинне бути інше джерело води, — сказав Піта, насупившись. — Бо в іншому разі ми всі загинемо за кілька днів.

— Ну, рослинність тут — густа й зелена. Мабуть, десь-таки є струмки чи ставки, — невпевнено припустила я.

Інстинктивно я відчувала, що Капітолій хоче, аби ці горезвісні Ігри завершилися чимшвидше. Плутарх Гевенсбі, певно, отримав наказ просто нас усіх прикінчити.

— В будь-якому разі марно намагатись дізнатися, що за цим пагорбом, бо там нічого немає.

— Але ж десь між силовим полем і колесом повинна бути питна вода, — наполягав Піта.

Всі ми зрозуміли, що означають його слова. Знову потрібно спускатись униз. До кар’єристів, до кривавого поля бою.