Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Правда 📚 - Українською

Читати книгу - "Правда"

1 467
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Правда" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 93
Перейти на сторінку:
промовила Сахариса з дещо заперечними інтонаціями, водночас мовчазно благаючи: ну умовте мене!

— Поза всяким сумнівом, — сказав Вільям. — І, певен, ти також знайдеш когось, хто зробить тобі красиву зачіску.

Сахариса примружила очі.

— Ти таки вмієш бути переконливим, — сказала вона. — Ну, а сам що збираєшся робити?

— Маю йти, — відповів Вільям. — Побалакати з одним собакою про одного чоловіка.

Сержант Ангва поглянула на Ваймза крізь пару, що підіймалася з чаші, яка стояла перед її обличчям.

— Даруйте, командоре, — сказала вона.

— Він у мене вік волі не побачить, — процідив Ваймз.

— Ви не можете його заарештувати, — сказав капітан Морква, обв’язуючи довкола голови Ангви свіжого рушника.

— Та невже? За напад на офіцера?

— Гм, цей момент виглядає трохи непевним, чи не так? — сказала Ангва.

— Ви — офіцер Варти, в якій би подобі ви не були!

— Так, але… нам трохи комфортніше працювати, доки чутка про перевертня у Варті залишається тільки чуткою, командоре, — сказав Морква. — Ви так не гадаєте? Пан де Ворд пише про все, що дізнається. Ми з Ангвою в цьому не такі мастаки, тож поки що про перевертня знають тільки ті, хто мусить знати…

— Я забороню йому про це писати!

— Як, командоре?

Ваймзова агресія трохи ослабла.

— Ви ж не хочете сказати, що я, командор Варти, не можу заборонити якомусь му… якомусь дурникові писати все, що йому заманеться?

— О, ні, командоре. Звичайно, можете. Але я не певен, що ви можете заборонити йому написати про те, що ви заборонили йому писати.

— Я в шоці. В шоці! Ви ж із Ангвою…

— Друзі, — сказала Ангва і глибоко вдихнула чергову порцію пари. — Але Морква має рацію, пане Ваймзе. Я б не хотіла порушувати цю справу. Я його недооцінила, і це моя провина. Вскочила просто в хмару… Але за пару годин буду в нормі.

— Бачив я, в якому стані ви повернулися, — сказав Ваймз.

— Я була заскочена зненацька, і мій ніс просто відмовив. Це було ніби повернути за ріг і з розгону влетіти в Старого Тхора Рона.

— О боги! Так кепсько?!

— Ну, може, не зовсім так. Давайте забудемо про це, командоре. Будь ласка.

— Він швидко вчиться, наш юний де Ворд, — сказав Ваймз, сідаючи за свій стіл. — Він має тільки перо та друкарський верстат, а всі вже танцюють під його музику. Що ж, нехай повчиться ще трохи. Йому не подобається наш нагляд? Гаразд, нагляду більше не буде. Хай жне те, що посіяв. Бачить небо, у нас і так по горло справ.

— Але об’єктивно він…

— Капітане, ви бачите ось цю табличку на моєму столі? А ви, сержанте? Тут написано «Командор Ваймз». І це значить, що перше й останнє слово — за мною. Ви щойно отримали наказ. Що ще в нас нового?

Морква кивнув.

— Нічого доброго, командоре. Собаку так ніхто й не знайшов. Гільдії перегризлися між собою. Пан Нікчемський приймає все нових і нових візитерів. А Верховний жрець Ридикуль доводить всім і кожному, що Правитель Ветерані з’їхав з глузду ще днем раніше, коли розповідав йому, що знає, як вивести летючих лобстерів.

— Летючих лобстерів, — рівно повторив Ваймз.

— Плюс щось про передачу кораблів семафорами.

— М-да. А що каже пан Нікчемський?

— Наскільки відомо, він каже, що з нетерпінням чекає на нову епоху нашої історії й готовий повернути Анк-Морпорк на стежку стабільності та процвітання.

— Це теж щось на кшталт летючих лобстерів?

— Це політика, командоре. Наскільки відомо, він прагне повернення до цінностей та традицій, що зробили місто великим.

— Та він хоча б уявляє собі ці цінності й традиції?! — вибухнув Ваймз.

— Гадаю, так, командоре, — сказав Морква з кам’яним виразом обличчя.

— О, боги. Краще б ішлося про лобстерів.

З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

— Ну що, пр-риніс свого папірця?

— Пане Кость? — спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

— Я віправляю… провідника. Йди за ним, — сказав невидимий співрозмовник. — Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?

— Гаразд.

Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.

Дзвіночок видибав із сутінків.

Це був пудель. Чи щось схоже.

Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» — салону краси для собак — перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь — і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.

Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча — так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.

Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.

— Дзяв, — сказала потвора.

І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».

— Хороший… — почав він, і затнувся: — …песик.

— Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, — сказав пес і побіг уперед.

Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.

Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.

Через мить його писок виткнувся з-за рогу.

— Дзяв?

— Ох, так. Перепрошую, — сказав Вільям.

Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям — а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорку попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись, і водночас текти разом із водою.

Тим не менше, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові ніздрі закрились, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.

Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась пустельною за нинішніх часів, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно

1 ... 66 67 68 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Правда"