Читати книгу - "Мідний король"

* * *

Провідникові Малюку пощастило менше. Він брав участь у каральній експедиції на Камінну Стрілку. Його ретельно допитали, і він, захлинаючись кров’ю, розповів, як ланка знизилась. Люди стояли тісним натовпом, і один піднімав над головою райдужний папірець зі словами Імператора, що тужить за кожним своїм підданцем. Вартівники не стали стріляти в імператорську грамоту — мешканці селища були громадянами, хоч і бунтівними. Їм зачитали вирок і тільки потім убили — усіх, хто був вищим за стремено крилами. Дітей і підлітків завели на галеру за камінною косою й вивезли в рабство. Про хлопчика-мага Малюк не знав нічого: ймовірно, за ним прилітали напередодні з самої Столиці. Вартівників повідомили, що селище винне в заколоті. Очільник виконує накази, він на службі, він усього лише виконує накази, він робить, що звелять…

М’ясна каша, якою збирались пообідати патрульні, википіла й перелилась у багаття. Запахло горілим.

Нарешті Малюк умер. Яска дивилася на нього, поки не затихли останні корчі, поки тіло не витяглося на потовченій на кашу траві — під час допиту руки вартівника рвали її з корінням. Коли він затих, Яска піднялась і, похитуючись, пішла до берега.

Лукс догнав її, обійняв, щось зашепотів у вухо. Вона спершу намагалася випручатись, різко, навіть грубо, а потім припала до нього й розридалась. Лукс тремтячою рукою гладив її по голові; Розвіяр був йому дуже вдячний. Звіруїн робив що треба і, таким чином, лишав вершнику час для роздумів.

Він підняв голову. Хмари розтяглися по небу, підтягнені, напружено-вигнуті, ніби вітрила. Там, у високості, їх гнав сильний вітер. Сонце проривалось і гасло. Гладінь води за сотню кроків від вогнища поблискувала гострими іскрами.

Не вірилося, що гекса так близько. Його плем’я; убивці його сім’ї. Людожери з блідими витягнутими обличчями, з високими вилицями, з випнутими надбрівними дугами. Самі проти цілого світу; їх убивали всі, хто мав для цього досить сили. Золоті розтрощили їхній флот на приступах до Мірте, і гнали по морю, і добивали на березі. Імперські війська методично нищили їх усюди на своїй території. Гекса огризались, спустошували села й міста, часом вигравали бої, але ніколи — війни.

Вони не були дурноголовими дикунами. Навіть в Імперії знали, що гекса майстерні ремісники: в роботі зі шкірою й металом їм нема рівні. Вони ніколи не визнавали над собою нічиєї влади; переможені й позбавлені земель, загнані на болота, вони жерли змій та одне одного, а потім увірвались у Чорну Бучу… П’ятнадцять років тому.

Розвіяр потер обличчя. Роззирнувся. Тіла в сріблясто-чорних панцирах валялись біля догорілого багаття. Віддалік, поряд з розкритими сідельними сумками, лежали шоломи з тонкими кольчужними сітками — прикривати обличчя. Крилама ще топталась на протилежному березі річечки. Поряд у мулистий берег було устромлено палку з голівкою.

Яска затихла. Лукс погойдував її, як дитину, і поверх її чорного сплутаного волосся виразисто дивився на Розвіяра.

Він підійшов. Поклав одну долоню на маківку дівчині, другу — на плече звіруїна.

— Ми помстимось.

— Вона ніколи нікого не питала, — мов перепрошуючи, сказав Лукс. — Вона…

Розвіяр кивнув:

— Ми помстимось і за це теж. Але більше плакати не можна. Ховатись — не можна. Ми почали війну. Яско… поглянь на ці хмари.

Вона слухняно підняла до неба запалені очі в оточенні склеєних довгих вій.

— Ти пам’ятаєш, що я обіцяв з тобою зробити, коли ти ще раз мені скажеш «не можу»?

Вона злякано вгледілась йому в обличчя:

— Розвіяре… Пожалій мене.

— Ні.

Лукс насупився.

— Чого ти хочеш? — уриваним голосом спитала Яска.

— Я бачив мага, який страшною зливою майже змив зі скелі величезний замок… Лукс теж його бачив.

Яска мовчала.

— Маги вміють наказувати хмарам. Я хочу, щоб ти влаштувала грозу.

— Я не…

Вона закусила губу.

— Подумай про це, — м’яко сказав Розвіяр.

* * *

Дівчисько в самій короткій сорочці вибігло з дому в своїх справах; охнула, відхитнулась, притислась до земляної стінки. Хутір ховався від людських очей, дахи стелились майже нарівні з землею і були вкриті дерниною. Хутір пережив багато лих, але, очевидно, ще не все за свого віку. Не все.

Розвіяр пройшов повз влипле в стіну дівчисько вниз, у землянку. Не стукаючи розчахнув двері. Жінка, яка схилилась над рукоділлям, злякано підняла голову. Підскочила:

— Панове… Ми чекали… Батьку! Варто…

Розвіяр відкинув металеву сітку, що прикривала обличчя. Увійшла Яска з шоломом під пахвою і Лукс у сріблясто-чорній кольчузі, яка за кольором дуже пасувала до смугастої шерсті звіруїнячої спини. Жінка втратила дар мови й опустилась на стілець, неначе в неї підкосились ноги.

Скрипнули плетені двері, що вели до сусідньої кімнати. Квапливо ввійшов чоловік, ще зовсім не старий, але присадкуватий і згорблений, ніби людина, що провела все життя під низькою стелею. Побачивши незваних гостей, обмер.

— То кого ви чекали? — Розвіяр дивився на жінку.

— Патруль, — насилу промовив чоловік. — Ми бачили… бачили, як вони пролетіли до застави.

— Зраділи?

— Патрулю не радіють, — сказав чоловік, виштовхуючи кожне слово.

— Коли як, — Лукс осміхнувся. — Хотіли спекатись? Чекали, що нас приб’ють нарешті?

Жінка боялась поворухнутись. На верстаті перед нею лежала тонка тканина, уся в мереживних візерунках; на підставках горіли, освітлюючи кімнату й рукоділля, дві прозорі чашки зі світлячками.

— Ми не кликали вартівників, — не звертаючи уваги на Лукса, чоловік дивився Розвіяру в очі. — Тепер ви підете, а нас уб’ють за пособництво. — Його голос затремтів. — Спалять хутір…

— Не ви перші, не ви останні. — Яска раптом підняла голову. — Спалено мій дім і Розвіярів дім. Чому ваш має вціліти?

Лукс поклав їй руку на плече. Яска відкинулась назад, привалилась потилицею до стіни, замружилась.

У рукодільниці затремтіли губи.

— Можливо, спалять, — м’яко сказав Розвіяр. — А може, й ні. Можливо, ми підемо, а може, зостанемось. Одне можу сказати напевно: ми нагородимо тих, хто до нас добрий, і покараємо решту.

Він зупинився біля рукодільниці. Та згорбилася сильніше.

— Акко, ти добре попрацювала. Мені подобається цей візерунок.

— Спасибі, — у відчаї прошепотіла жінка. — Послухай…

Він узяв її за підборіддя. Закинув обличчя, примусивши дивитись собі в очі. Вона часто задихала:

— Ти… занапастиш усіх. За що? Хіба ми не були… до тебе… гостинні?!

— Гостинні? Ти — ні. Поки що ні. Але в тебе є шанс.

Яска ледь повернула голову. Поглянула на Розвіяра; перевела погляд на Лукса. Її плечі піднялися й опали.

— Нам кінець, — приречено пробурмотів чоловік.

— Яка ти гарна, Акко, — сказав Розвіяр, дивлячись у розпачливі очі рукодільниці. — Я хочу, щоб сьогодні ввечері ти надягла