Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Вовчий інстинкт підказував Максимові, що йому теж треба йти в тому напрямку. Бо йти зараз так просто назад — це божевілля. Сидіти ж тут — теж божевілля. Треба йти на той шлях, у юрби, й посуватися з ними, з юрбами, вперед, на північний схід. До ночі. Лише до ночі. А потім… Потім — кругом! — і назад. Назад — вперед! Ось це й буде тактика. Тільки не по-лєнінському («крок уперед — два назад»), а по-своєму: крок назад — сто вперед! крок удень, сто вночі. Ніч — спільниця всіх відважних. Скільки за ніч можна пройти! Ого!..

А ще підказував йому інстинкт, що йому ні від кого не слід сподіватися допомоги й що не можна знайти спільників на той божевільний рейд, яким єдино можна в цій ситуації врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний і… без їжі, без вогню, без взуття, в гарячці… Цього рейду ніхто, ніхто, ніхто не витримає. Це — за межею можливого. Його не може витримати тіло, його може тільки витримати залізна душа, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, новіть поламаними вже й поторощеними кінцівками…

Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливістю той іспит витримати, перед нездійснимістю мети, перед неймовірністю рятунку. Закрадався сумнів… Але він уперто зціпив зуби й відганяв геть усякі сумніви. Він найбільше боявся сумнівів — як зради, як ворога в собі. Мусить! Він мусить дійти! Мусить!.. Він умре, напевно вмре. Але тільки переступивши поріг свого дому. Тільки зазирнувши в очі синкові й своїй вірній дружині, тільки посміхнувшись до них востаннє. Хоч на три цалі, але переступить поріг і вмре вже по той бік порога…

Це було шалене, всеобіймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволоділо душею й серцем, опанувало всю його істоту, як дикий голод, — ні, як гарячка. Так, це була гарячка піднятої на божевільний двобій, гордої, ще ніким і ніколи не упокореної волі, що на грані можливого за всяку ціну хотіла перемогти.

Перемогти!

І, може, саме тому розум при всій цій гарячці залишався тверезим, спокійним і ясним, — був, як сталева стиснена пружина, невблаганно рішений, холодний і точний.

Розміркувавши за всіма приписами логіки й діялектики над цілою ситуацією, над дислокацією всіх зовнішніх ворожих сил, над усіма непередбаченими можливостями, а також обчисливши, скільки приблизно вже могли забігти його «друзі», з якими він так оригінально розлучився недавно на площі, Максим устав і пішов.

Він не вибирав торованої дороги, а просто прицілився оком на село, що, немовби купи гною, товпилося ген над шляхом, приймаючи в себе живий потік, — прицілився — і пішов навпростець. Спустився з урвища на Ворсклу, пройшов повз роззяплені чорні діри в кризі, ще й зазирнув у них — там було тільки повно чорної води, сплутаних водоростей, і жодної тобі оглушеної рибини. Мисливець і рибалка, що сидів у Максимовій душі, просто-таки не витримав, щоб не поцікавитись і не відзначити спеціяльно цього факту, нікому, в тому числі й йому самому, зовсім не потрібного. Постояв трохи над тими дірами (все ж таки це на рідній Ворсклі, на річці його дитинства, що тече туди, додому, десь аж повз самісіньку його хату), зітхнув і пішов у зовсім протилежний (до напрямку течії Ворскли) бік. Потім перейшов на другий берег і, натрапивши на чийсь одинокий слід у снігу, пішов ним ступня в ступню. Слід був протоптаний парою великих чобіт, і ним було легко ступати. Цього Максим навчився давно, в диких краях у диких тварин, що, керовані стихійною мудрістю, користаються, як з Божого дару, з затрачених зусиль своїх попередників у боротьбі проти сліпої й часом надто тяжкої та без потреби жорстокої дійсности.

Слід вів через луки, через замерзлі саги, через засніжені пагорби й нарешті вивів на шлях перед селом. Тут Максим влився в юрбу й поповз далі разом з усіма. Так, саме поповз, а не пішов. І відзначив, що так само, як і він, повзли, а не йшли, тут і всі інші. Жінки з малими дітками й з вузликами, старі бабусі, змучені юнаки з торбами, бородаті чоловіки в лахмітті, юрби якихось селян. Серед цивільних було багато й військових. Щойно тепер Максим помітив тут те, чого раніше не помічав: усі ці люди якось немовби йшли й не йшли, й не знати було, чи вони хотіли, чи не хотіли йти. Вони тупцялися в якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю. Це був якийсь стан духовної анабіози, отупіння, трагічного руху за інерцією, супроти власної волі, — руху від страху. Але страх був однаковий — що ззаду, що спереду, що зліва, що справа, — тому й рух той був мовби вислідом суми різнодіючих і часто дорівнювався нулю. Час від часу люди апатично сідали й сиділи або лягали й лежали, і тільки загроза бути роздавленими змушувала їх уставати й ворушити ногами й руками.

Тільки кіннотники та зрідка мотоциклісти пролітали іноді стрімливо, та ще галопом гримотіла часом артилерія, — власне, не артилерія, а лише окремі легкі гармати, бо тяжкі гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригінальна, зовсім ніби й не сучасна, артилерія. Та химерні були й ці юрби — теж ніби не сучасні юрби, а юрби бранців, бідних невольників часів татарських навал, часів Батия й Тімура. Хоч вони й не були пов'язані ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчі кайдани. Вони йшли по власній землі, але ніби зовсім того й не знали чи не хотіли знати. Якийсь жахливий парадокс був захований у цьому всьому, — невикричаний і невисловлений парадокс: жах внутрішнього розвалу, безнадії, нестерпної душевної кризи.

Так ішли цивільні, і так же йшло й багато військових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок ліворуч. Іти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо — то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й