Читати книгу - "Огненний змій"

Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк — нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.

Раз проваджу ю смерком із поля за руку і кажу до неї:

— Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?

Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:

— Ох, не споминайтено за язі, бо я і так боюся? А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки — там нехристь сидить.

— Го, го! — розсміяв’ємся, — рад бим змірятися з тею упирицею, то показав бим, яка орудка з цісарським вояком.

Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу.

— Оже щобись знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.

Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, а раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра своє хрипливе сумовання.

Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, зпід ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили

Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.

Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:

— Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити.

— Хлопче! — мовив пастир, — дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?.. Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки.

Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не таки, як ми. Прапрадід небожки мами моєї пасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар.

— Ого! То татарська походня.

Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.

Хто живий, брав що мога і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же виніся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузінімцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.

А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече.

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця. Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

— Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, же байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом стелилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосо й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, а попри неї частина