Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.

— То що ж ти все-таки йому робив? — запитала Марі.

— Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.

— І він пішов? — спитала міс Офелія.

— Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.

Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.

Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.

— Єво, доню моя, що з тобою таке? — запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. — Цій дитині не можна слухати про такі речі, — додав він. — Надто вона нервова.

— Ні, тату, я не нервова, — озвалася Єва, враз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивною в малій дитині. — Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.

— Як це розуміти, Єво?

— Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.

— Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, — мовив Сен-Клер. — А ось поглянь-но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!

Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.

— Ходімо подивимось на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.

За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.

Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.

То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.

А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.

— Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!

— Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, — сказав Том, потираючи долонею очі. — Та боюся, нічого з того не вийде.

— Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.

Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.

— А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить, — сказала Єва, потішено роздивляючись листа. — Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.

— Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, — озвався Том. — Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.

І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.

— О, тоді він напевне приїде! — мовила Єва. — Я така рада!

— Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!

— Ти тут, Томе? — почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.

Том і Єва рвучко обернулися.

— Що де тут у вас? — запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.

— Том пише листа, а я йому допомагаю, — відказала Єва. — Гарно виходить, правда ж?

— Не хочу вас обох засмучувати, — сказав Сен-Клер, — але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.

— Йому треба написати про важливі речі, — мовила Єва. — Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.

Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб