Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

взагалі. Я не розумію, як може так поводитись син всіма поважаного отця Ілаковича, прошу мені пробачити, але я цього не розумію. Якось на зборах «Рідної школи», — я, здається, вже розповідав пані добродійці про це, — валить у президію, не висунений, не прошений, не обраний, і законом своєї палиці, так, пані добродійко, так, законом своєї палиці і жменьки своїх однодумців у залі сідає за стіл президії! Цей грабунок громадських прав відбувається в білий день перед очима переповненої зали — і ніхто нічого. Головуючому на зборах залишається або перервати збори, або стерпіти цього непроханого гостя. І він вибирає останнє. Яка після цього може бути мова про якийсь обмін думок, коли в нас панує терор у найвульгарнішому розумінні цього слова. «Ми, молоді», домагаємося того чи того, «ми, молоді», протестуємо проти того чи іншого. А я не розумію, що це за політична орієнтація, партія чи товариство оті «ми, молоді»? Ти не скажеш мені, Зонцю? Славуню, я попрошу ще одну скляночку чаю, може бути й не дуже гарячий, аби тільки вода добре відстоялася, бо Мариня не розуміє, що у нашівській воді багато мінеральних солей і її обов'язково треба відстоювати… Так от, «ми, молоді», а ми тоді закладемо свою політичну партію, що хіба буде називатись «ми, старі»…

Доктор Гук витяг з нагрудної кишені свій славнозвісний нотес і став листати картки:

— Я хотів би панству прочитати одну цитату з книжки «Десять літ українського питання в Польщі» Томашівського… зараз… де то… зараз… ось, прошу: «Вже й тепер у наших молодших націоналізм став синонімом гучного горлання при повній бездіяльності. Приймаючи сектантські форми, повні ненависті і нетолеранції до хоч трохи відмінних думок, переміняє він наше вбоге національне життя в обору роз'юшених биків і собак, що, замість консолідації і розвитку народних сил, витворює тільки розтіч і ширить безнадійність». От вам повна характеристика «молодих»!

— Пан меценас не знають, хто такі «ми, молоді». — Ольга теж прагла, щоб ця нерозумна дискусія, нарешті, скінчилася. — Таж це ті, що їх, чи то пак вони самі себе, називають «сто п'ять»…

— Олюню, то я знав. Який би з мене був адвокат, якщо б я не знав таких елементарних речей? Я знаю, але не розумію. Не розумію і вас, пані добродійко, що ви так байдуже ставитеся до цих справ…

— А чому ж відразу — байдуже? Мене, наприклад, дуже цікавить, як закінчилася історія тієї дівчини з Вишні.

— Мама не знає? — просичала Зоня, поглядаючи на Гука. — Дякуючи блискучій обороні пана меценаса, вийшла на волю і тепер буде активно діяти проти попів.

— Зонцю, я тебе прошу! — могла тільки вистогнати Олена.

— Трошки не так, Зоню, — дивно спокійним голосом відповів доктор Гук.

— Я ще одне хотіла б знати, — Зоня головою зробила знак матері, щоб та мовчала. — Чому саме до вас, пане меценасе, звернувся за обороною старий Мартинчук? Адже є спеціальні адвокати, які беруть справи комуністів.

— По-перше, до мене звернувся не Мартинчук…

— А комуністичний комітет допомоги політичним в'язням? Так хочете сказати?

— Пані добродійка чують? Вони, — очевидно, мав на думці «молодих», — не лише перебивають нам, але вже беруться й говорити за нас. Чому ти не даси мені закінчити думку? Я хотів сказати, що у справі оборони Йосафати-Марії звернувся до мене Савицький, зять Курочки. Пані добродійка пригадують собі багача Курочку з Вишні?

Олена повторила вже сказане нею:

— У Вишні я мала все якісь клопоти, пане меценасе. Діти мені тоді хворіли на коклюш. Я вже казала, найбільш запам'яталася мені смерть того бідного чоловіка, що його повісили пруссаки. Покійний Аркадій хотів допомогти йому, але пан меценас знають, що були крігсцайтен — воєнні часи — і тому не можна було нічого зробити… А щодо Курочки, то щось пригадую собі… здається мені, що в нього була анемічна дівчина. Але неможливо, щоб вона вже заміж вийшла… то неможливо, пане меценасе…

— Це факт, пані добродійко.

— Боже, боже, як той час летить…

— Пане меценасе, а що має зять того якогось Курочки до Марії-Йосафати? — хоче знати Слава, яка тепер особливо гостро сприймає всякі сімейні непорозуміння.

— Це романтична історія, Славуню.

Зоня авторитетно кидає репліку:

— Не вірю в романтику, від якої заносить гноєм…

— Ти і тут не маєш рації, Зонцю. Мені доводилось вислухувати такі любовні трагедії на селі, але про це іншим разом… Бачиш, Славуню, я не знаю, так би мовити, докладно цієї історії, але досить того, що Савицький, жонатий чоловік, звернувся до мене, щоб я взяв на себе оборону Марії-Йосафати, притому недвозначно натякнув, що розмір гонорару в цьому випадку не грає ролі. Можеш утриматись, Зонцю, я йому заявив, що в мене постійна такса. Я, правда, спитав, в яких він стосунках з підсудною, але він збентежився і відповів, що йому дуже залежить на тому, щоб її звільнив суд.

— І звільнили? — знову вискочила Слава. Щоб краще бачити й чути, вона пересіла з свого місця біля печі і вмостилася за столом навпроти Гука.

— Славуню, і ти теж заскакуєш наперед? Ти знаєш, що я не люблю цієї манери. Я хочу сказати, що тій дівчині була зайва всяка адвокатська оборона. Вона оборонялася, прошу панства, так, що я, будучи на місці прокурора, попросився б, щоб мене перевели з Нашого. Я, кажу відкрито, з насолодою слухав її. Для мене ясно, що ораторську школу вона пройшла в тюрмі… не треба було з звичайного кримінального злочину робити політику, але я думаю, судді і прокуророві тепер уже ясно, в чому їх помилка.

— Але засудили її чи ні? — не може втерпіти Слава, хоч доктор Гук зробив їй зауваження, що не любить, коли йому перебивають, і цим разом може серйозно розсердитись або, що найгірше, урвати розповідь на найцікавішому місці.

Та, на Славине щастя, доктор Гук зовсім прийшов до себе, бо терпеливо відповів:

— Аякже ж, поліцая вона все ж таки скалічила. Правда, не було свідків — фірман відмовився на суді від своїх попередніх зізнань, що поліцай приставав до неї, але, проте, факт тілесного ушкодження залишається фактом. Дали їй рік, а поскільки вона шість місяців — це, пані добродійко, безпрецедентний випадок у нашівському суді — відсиділа у слідчій тюрмі, то їй залишилося відсидіти ще шість місяців. У жнива повинна б дівка бути дома.

Ожвавлену розмову перебила поява тітки Меланії. Приїхала вона в Наше поїздом, бо страшенно замело дорогу. Зрештою, завтра вона їде у Станіслав. Цю примусову пересадку зробила, щоб забрати у кравчихи свою сукню, яку ще після Дмитра дала шити.