Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Декотрі з тих тунелів у подальшому відкрили для відвідування, а про інші дотепер знають лише мої інформатори.

Незабаром, попрацювавши з кінця березня до кінця травня, я вже набрався певних знань і відсилав Лаґранжу креслення деяких імовірних шляхів. Потім я добрав, що з моїх повідомлень мало користі, адже урядовці вже проникали у Париж, нехтуючи підземеллям. У розпорядженні Версаля було вже п'ять армійських корпусів, вояки з котрих були добре навчені й натреновані й мали в голові, як незабаром виявилось, лише одну думку: полонених не брати, кожного федераліста, котрого впіймають, треба вбивати. Був навіть наказ, і я на власні очі бачив, як його виконували: коли назбирається більше десятка полонених, то каральний загін треба замінювати кулеметом. До вояків регулярної армії приєднались brassardiers, бандити чи щось таке, з триколірними пов'язками на передпліччях, котрі були жорстокішими за регулярні війська.

О другій по обіді двадцять першого травня, у неділю, восьмитисячна радісна юрба зібралася у саду Тюїльрі на благодійний концерт для вдів та осиротілих дітей вояків Національної гвардії, не підозрюючи, що незабаром тих, для кого треба буде збирати благодійні внески, стане жахаюче багато. Насправді (хоч про це стало відомо згодом) концерт ще тривав, коли пів на п'яту урядові війська, зайшовши у Париж крізь браму Сен-Клу та зайнявши Отьой та Пассі, перестріляли всіх бійців Національної гвардії, котрих спромоглися впіймати. Згодом казали, що вже о сьомій версальців у Парижі було тисяч з двадцять, і хтозна, що у цей час робила верхівка Комуни. Адже для того, щоб учинити революцію, треба мати гарну військову підготовку, а якщо ти справді чудово обізнаний у військовій справі — тоді пристанеш на бік влади, а отже, я не бачу причини (принаймні розумної), щоб учиняти революцію.

До ранку понеділка версальці порозставляли свої гармати під Тріумфальною аркою, а комунарам було наказано порушити організовану оборону й стати на барикади, кожен у своєму кварталі. Якщо все справді було саме так, то союзному командуванню трапилася чергова нагода блиснути власною дурістю.

Барикади зводили повсюдно, навіть у кварталах, де люди вороже ставилися до вояків Національної гвардії, як-от Опера чи фобур[221] Сен-Жермен, де гвардійці викурювали з дому надзвичайно елегантних добродіїв, змушуючи їх виносити на вулицю їхні найдорожчі меблі. З одного кінця вулиці до іншого натягували мотузку, позначаючи таким чином місце майбутньої барикади, куди кожен зносив виколупані з бруківки камені чи чували з піском; з вікон викидали стільці, комоди, лави та матраци, часом спитавши власників, а часом забираючи без дозволу у заплаканих мешканців, які забилися, згорнувшись калачиком, у найдальші, вже спорожнілі кімнати.

Якийсь офіцер, прийнявши мене за свого, наказав:

— Городянине, зробіть і ваш внесок, ми й за вашу свободу йдемо на смерть!

Вдавши, що я теж взявся за діло, я пішов забрати ослінчика у кінці вулиці, а потім повернув за ріг.

Ці парижани вже майже століття тішаться зі зведення барикад, а той факт, що вони розсипаються після першого ж гарматного пострілу, мало кого бентежить: барикади зводять для того, щоб почуватися героями, та я хотів би побачити тих, хто залишиться до вирішальної миті. Вони вчинять точнісінько так, як я, а боронити їх залишаться найдурніші, яких пристрелять тут-таки на місці.

Зрозуміти, що відбувається у місті, можна було лише з повітряної кулі. Ходила чутка, що зайняли будівлю L'ecole Militaire[222], де розташовувалась зброярня Національної гвардії, інші казали, що бій відбувався на пляс Кліші, а декотрі стверджували, що німці відкрили урядовцям дорогу з півночі. У вівторок узяли Монмартр і забрали чотири десятки чоловіків, троє жінок та четверо дітлахів, і, відвівши туди, де розстріляли Лекомта та Тома, тепер уже з ними вчинили так само.

У середу я спостерігав за тим, як палають громадські будівлі на кшталт Тюїльрі, котрі, за плітками, підпалили комунари, аби призупинити наступ урядових військ, а насправді то були осатанілі якобінці, pétroleuses[223], котрі блукали, несучи відерце з бензином у руках, щоб учиняти підпали, а дехто божився, що то від урядових гаубиць, урешті, були й такі, що звинувачували бонапартистів, мовляв, вони, скориставшись нагодою, спалювали компрометуючі архіви; я із самісінького початку подумав, що на місці Лаґранжа учинив би саме так, одначе згодом, поміркувавши, вирішив, що добрий розвідник ніколи не знищить такі документи, а тільки гарненько сховає їх, бо ж може трапитися, що колись вони згодяться для шантажу.

Попри страшезні сумніви й страх опинитися у самісінькому пеклі сутички, я востаннє навідався на голуб'ятню, де знайшов послання від Лаґранжа. Він повідомляв, що зв'язуватися з ним через голуб'ятню більше не потрібно, й дав мені адресу в уже окупованому Луврі та пароль, аби я пройшов заставу урядових військ.

Саме у цей момент, почувши, що урядовці дісталися пагорба Монпарнас, мені спало на гадку, що якось мені довелося відвідати тамтешній винний льох, звідки, уздовж рю Д'Ассас та рю Шерше Міді йшов підземний тунель, який виходив у підземелля під покинутим складом у багатоквартирці на перехресті біля станції метро «Червоний Хрест», розв'язка, яку ще добре контролювали комунари.

До околиць Лувра, через острів Сіте, неважко було дістатися, та проминувши церкву Сен-Жермен-л'Осеруа, я побачив дещо, що, відверто кажучи, мене трохи здивувало. Я зауважив чоловіка та жінку з дитиною, що зовсім були не схожі на втікачів із завойованих барикад; я побачив, як купка п'яних brassardiers, котрі, вочевидь, святкували взяття Лувру, намагалися відтягти чоловіка від жінки, яка, ридаючи, щосили вчепилася в нього. Потім їх усіх трьох приставили до стіни й зрешетили кулями.

Я намагався йти лише поміж регулярних вояків, яким я мав змогу проказати пароль, потім мене відвели до кімнати, де кілька чоловік утикали кольоровими гвіздками велику карту міста. Побачивши серед них Лаґранжа, я покликав його. До мене повернувся добродій середнього віку, котрий мав цілком пересічну зовнішність (гадаю, якби мене попросили описати його, я б не згадав жодної прикметної риси), і, не подавши мені руки, ґречно привітався:

— Гадаю, ви — пан Симоніні. Мене звати Ебутерн. Віднині всі справи, які пов'язували вас з паном Лаґранжем, вестимете зі мною. Знаєте ж бо, навіть у державні спецслужби потрібно вливати свіжу кров, тим паче, наприкінці війни. Мсьє Лаґранж заслужив на гідну пенсію і, можливо, наразі рибалить десь із вудкою, подалі від цього гидкого безладу.

Наразі ставити питання було невчасно. Я розповів Ебутерну про тунель від рю Ассас до «Червоного Хреста», а той сказав, що конче необхідно провести операцію саме у тих місцях,